Забираю доньку з художньої школи. Яка територіально знаходиться не на звиклому мені місці, а біля бенедиктинського костелу. (Цікаво, що вві сні самої храмової споруди не існує - я її не бачу і про неї не думаю. На саме сприйняття місця, звідки ми маємо йти, вказують об'єкти поряд. Біля школи зібралися працівники закладу: чоловіче коло з чотирьох-п'яти осіб. Обмінюються короткими фразами, їм того достатньо, аби розуміти один одного. Деякі з них прощаються і йдуть. День сонячний, по-весняному теплий. Мою увагу привертає один чоловік, який має ваду в вимові й певну йому розкоординованість рухів.
- Хто він є? - Питаю в когось із тих чоловіків, що залишилися.- Колишній військовий!.. Але, який, (називає когось по імені), він військовий? - І починає наводити якісь висновки. Чи з іронією, чи на повному серйозі додаючи. - В голові в нього точно якась пластина... Взагалі-то він працює охоронцем у цій школі. - Останніми словами здивувавши мене повністю.
Пригадую, як дивився на нього зблизька, зокрема на лису голову. Чомусь запам'яталась неголена шия. Дивлюсь услід того чоловіка, як він акуратно і незвично, як для здорової людини ходить.
Про себе відзначаю, яка ж у них може бути платня, що на таку роботу йдуть, а їх беруть, такого штибу: хоча б він собі міг давати раду, а тут, доручають охороняти цілий заклад! 0424'
Немає коментарів:
Дописати коментар