Йду коридорами якоїсь телекомпанії. Мене огортає внутрішній настрій творчої атмосфери в цих стінах. Бачу людей, які мене не знають і загадково позирають на мене, адже тут бувають реально різні люди, а найчастіше - невипадкові, хтось щось мене питає, я відповідаю і йду далі, хтось інший уточнює до кого чи куди я йду. Відповідаю і заразом задаю уточнюючі питання. Приходжу на якусь студію, де знімають якесь не так телешоу, як показ аматорських колективів, то з дітьми, то з дорослими, які показують короткі театральні виступи. Я ж сідаю на вільне місце, яке розташоване було мало не першим перед виступаючими на сцені. Стільці для глядачів були розставлені в довільному порядку. Коли дійшло до підставної ситуації, коли запросили дівчину, а згодом незнайомого їй хлопця, і попросили виконати одне із завдань - поцілуватися, а це було в їхньому житті вперше, а самі були не зовсім так красавчики зовнішньо, як і в результаті почав виглядати їхній поцілунок, на цій зрежисованій кимось гидоті публічно встав і мовчки вийшов. Лише зараз звернув увагу, що вдячною публікою на такі сцени є якісь люди старшого віку, зокрема жінки та пенсіонери, а деякі з внуками. Вкотре оцінив гидотнійсть, вже "по другу сторону екрану". Як вийшов зі студії, зрозумів, що там забув свій одяг. Вирішив повернутися. Слава Богу, все завершилося. Заходжу і починаю забирати свої речі. З кожним новим предметом помічаю наступний і наступний. (Фіксації на тому, що я тут їх реально залишав - відсутня). Навіть побачив борсетку з гаманцем, яку точно б не знімав би з себе у публічному місці. Поки збирав речі, заходить розмова з образом не так людини, як подібного, але все ж таки від'ємного, до героя, з кінофільму "Володар перснів" - Ґолума з доволі великим ротом і густим рядом зубів. Він перший заводить розмову, починаючи з якихось дурниць. Я йому кажу одне, а він мене інше, кажу друге, а він зі мною сперечається, кажу третє, а він мене перекривлює. Врешті-решт гостро висловлюю якусь думку на якусь його тезу і йду, не звертаючи на нього більше уваги. "Йду так", що залишаюсь збирати свої речі в іншому кутку телестудії. Тут до розмови у продовження попередньої долучається якийсь чоловік інтелігентної зовнішньости. Починає мене допитувати щодо висловленої тези, що побачене мною на цій сцені не має належної режисури. Я і з ним також починаю сперечатися, згадуючи (з реалу) свого режисера, як фахову людину з критичним мисленням на сценічну творчість. В динамічній дискусії хочу швидко назвати його прізвище, але чітко називаю ім'я, якось непевно по-батькові, а прізвище наче як вилетіло з голови. Він, якби почувши буквально, питає: чи це той режисер, який зробив у такому-то місці то-то? Я кажу: ні! А в голові намагаюсь пригадати правильне прізвище. Подаю це так, наче він мене не розчув. Повторюю ПІБ ще раз, вже впевнено згадавши по-батькові, невиразно озвучивши прізвище. А він не перестає питати далі: А чи це не той, який поставив виставу таку-то й таку в Полтаві? Я знову ж йому заперечую і вже впевнено пригадавши прізвище, виразно і голосно починаю його повторювати й повторювати. Він знову починає мені щось так само інтелігентно припускати, наче він не те, що знає всіх режисерів в Україні, а навіть їх особисто. Це мене злить, адже він в моїх очах стає далеким від того, при кого йде мова. І тут вже коротко розповідаю фрагменти з його біографії і родинні зв'язки з тими людьми, яких він точно не знав і не знатиме.
Тепер я йду по вулиці. В душі настрій творчого піднесення і відчуття кінечної нереалізованости. На цих емоціях виникає відчуття непевности в стабільних заробітках. Починається все з того, що я сьогодні обіцяв по рекомендації прийти на заявку і відремонтувати телевізор. Йдучи далі по дорозі, наступним пригадується, що я так "загрався" в різні роботи, що на основній давно не з'являвся (пригадуючи з реалу час, коли працював маркетологом), на цьому тлі пригадується інша робота (комбінація з реалу кількох інших, на яких пробував реалізувати себе, як менеджер, але так була організована основна праця, що "спочатку прояви себе, а потім ми тебе візьмемо на постійну роботу" - що я вже не знав, яке з усіх тих і є основним місцем роботи. Коли проснувся, "зітхнув", що в реалі я маю стабільну працю, а страхи про непевність у завтрашньому дні залишились в Україні.
Від фірми приходить звістка, що намічається нова поїздка за кордон. Надходить час ікс, коли дзвонить мені один з шефових фірми і каже, що все, пора! Дають інструкції, що маю зробити: поїхати в інше місто іншої країни, забрати майбутніх колег до Польщі, але не з остаточним поверненням, а одразу на новий об'єкт. І все це не просто десь, колись, а просто зараз. У мене не так паніка, як розгубленість, щодо такого раптового розвитку подій. Збираюсь, аби першим ділом зустріти, виходжу з дому, іду пішки, по дорозі вже розумію, що мав би взяти з собою, але ще не взяв. Дивлюсь на себе: так я ще не одягнений, як треба: пальто, а на ногах якісь нічні підштаники і все. Без документів, без гаманця... А чому ж я іду пішки на потяг, коли фірма мала б мені надати машину, аби все пришвидшити?
Руан (Rouen, Korny - Frenelles-en-Vexinі), Франція
Немає коментарів:
Дописати коментар