Я в якомусь селі. Двоюрідні брати М., В. вирішили, аби поліпшити фінансовий стан, варто почати збирати груші по селі, які падають, але так їх ніхто не хоче брати. Поки ходили, аби запитати в кожного з господарств дозвіл, виявили для себе, що в селі залишились жити одиниці. Приходимо додому (тепер виникає конкретика, літня кухня діда по маминій лінії, яка слугувала ще й жилим домом, знаходиться в місті), брати пішли всередину, а я затримався на вулиці. З'являється сусідка і робить пропозицію зібрати усі груші, навіть ті, що попадають з дерева, коли потрусити, але рівно до межі з її територією. Говорить, наче по-румунськи і так, що я її розумію. Тепер я заходжу в дім і бачу двох голодних котів. З якоїсь причини знаходжу третього в іншій кімнаті та його вбиваю, білую, а підшкірний жир даю на пробу одному з голодних котів. Йому це смакує, тому я кидаю цілу шкіру на землю, передчасно відрізавши голову, аби вони не впізнали сородича. Вирішую голову з оченятами кинути курам: птахи завжди люблять довбати очі. Хоча коти й накинулись їсти, але недовірливо зауважили на хвіст, що так і не був відтятим від шкіри.
P.S. Відсутня конкретика самого вбивства та зняття шкіри, лише констатація факту, що це вже зробив, хоча дивний фрагмент, як для сну, але це схоже на відчай голоду, при тому, що маю розуміння вбивства нутрій з юности. Схоже на компіляцію побачених в документальних фільмах сюжетів про голодомор і сучасні події на війні, коли село пустіє на чоловіків.
Франція. Шукаю локацію для прочитання свого вірша. З'являється хлопець в подібній білій футболці, як у мене, хоча графічний сюжет малюнку інший. Його футболку знаю тому, що маю з подібним зображенням вдома - велосипед. Побачив мене, спитав: чи холодна вода? - яка пропливає обок: не зовсім річка, як стічний канал для дощу та стягування грунтових вод. Тієї ж миті четверо людей вплав йшли за потоком цієї води. Щасливі, може й не холодна! Раптом цей хлопець сміливо переступає ту воду, йде по кількох бетонах, що були на рівні з водою, а далі - вплав. За ним так само пішов і я. На якомусь етапі доганяю і йду далі. Виходжу десь у центрі міста. Бачу трохи здалеку велику супутникову антену. Присутні певні асоціації з Ейфелевою вежею. Отож, і вирішую прочитати свого вірша якраз біля нього. Міркую: хороша ідея знаходити у Парижі щоразу цікаві локації та читати на відео свої твори! По дорозі зустрічаю дівчинку, яка грається маленькими м'ячиками. Кидає несвідомо два так, що я їх ловлю без зайвих зусиль ротом. Вона дивиться на мене і сміється.
Дівчина щось вчиняє словесно. Тепер її ведуть попід руки і поважно зустрічають люди в плащах, як з НКВД. Але спочатку сприймаю так, наче вона для них своя. Стоять дві чорні машини (побудова дій, наче в кіно: якщо показують рушницю, яка висить на стіні, значить має коли-небудь вистрілити), і таке враження, що її зараз кудись повезуть, але підхоплюють попід руки інші чоловіки, що схожі на військових, і ведуть далі. Лише тепер я помічаю, що руки, які тримає за собою, зв'язані мотузкою. Розумію про себе так, наче її мають вести на страту. Минають браму великого будинку і виходять на вулицю, а там цілий взвод озброєних військових і всі стоять рівно, як на параді. Вона стає перед ними у мовчазному русі. За нею підтягується інша чисельність військових, але дещо в темнішій формі. Вона продовжує стояти мовчки і гордо. І раптом, несподівано для мене, всі озброєні чоловіки стають перед нею на коліно та опускають голову. На цей жест вона піднімає голову, тримаючи на них погляд. Я в здогадках: королева зі зв'язаними руками? Жанна д'Арк? військо, яке поклоняється злочинності? що тут узагалі коїться?
Таке за сюжетом враження , що я працюю і навчаюсь водночас, заразом є, або ставляться до мене, як до старости класи. Спочатку сюжет торкається навчального процесу, я потрапляю на кілька різних лекцій, але так, що на них не затримуюсь, адже щоразу в голові виникають нові й нові справи. На якомусь етапі вчителька перед лекціями просить підійти до неї в кабінет. Якось наче нормально і зайшов у двері, а після розмови з нею двері виявились незручно приставлені шафою: тягнеш ручку на себе, а залишається прохід менше аніж півметра, і шафу, схожу на сейф, не відсунути, і двері в другу сторону не відкриваються. Якось вона мені навіть допомогла виштовхнутись за ці двері. Звісно ж, сама худа і довга, як трясця - їй можна. Дивлюсь на причину, а ціла конструкція з прозорих вікон та дверей може переміщатися, якщо додати сил. А двері не відкривались тому, що змістилась ціла стіна і затрималась на бордюрі. Тепер сюжет продовжується таким чином, що я разом із колегами, з якими працюю, а тими самими також навчаюсь у вузі. (Тут вже з'являється конкретика вулиць і я впізнаю рідне місто і той університет, в якому вчився в реалі). Отже, виходить так, що я для них організовую, як староста, навчальний процес, спілкуючись із викладачами. Тепер з'являється переконання, що сьогодні в когось свято. Гуляли за квартал від квартири, аби хлопці могли покурити, а пішов з ними, аби щось пожувати. Тепер хлопці пішли на навчання, а я з відчуттям вже зроблених покупок маю зорганізувати і впорядкувати трохи в бусі, дещо забрати з другої машини, занести в квартиру, все закрити і приєднатися до хлопців. Знаю, що та вчителька з англійської просила до неї зайти вдруге, а я перед лекцією так і не встиг. Не встигаю і зараз. Поки порядкував, і врешті-решт закрив другі двері з виходом у внутрішній двір на першому поверсі (в реалі на тому місці, через дорогу університету, знаходиться ресторація), залишилось закрити машину... як хлопці вже повернулися з лекції, яку викладачка скоротила. Дивиться колега (з яким у реалі зараз працюю) на весь цей "розгардіяш" з нашим навчанням і моїм невстиганням усе вчасно підготувати і зробити, і печально каже словами іншого колеги, який колись працював у металургії, а зараз працюю пліч-о-пліч: "Порушуються умови гомонізації".
Денний сон :: Туристична подорож до якогось французського міста (без конкретики, але з певними асоціаціями від вчорашнього дня та поїздкою тиждень тому до Парижа). Спочатку приїхали машиною, а далі по місту довга дорога з поверненням на парковку, узгодження з тими, з ким приїхали, зустрітися, підібрати, переїхати з місця на місце, доставивши до їхнього транспорту, і врешті-решт додому.
Руан (Rouen, Korny - Frenelles-en-Vexin), Франція
