Ідемо з дружиною лісом: дика природа, якась річечка і виходимо на малопомітну будову, яка десь плавно переходить в гору. Підходимо до дверей. Я знаю, так само, як і сьогодні, ми приходимо сюди не часто. Дружина дістає ключі, відчиняє і ми заходимо всередину. Спочатку йде невелике сіре та дещо запилене приміщення, яке виводить нас на широкі сходи. Вже з пару років як вони заміновані, але міни видно, хоча певною мірою вже притрушуються пилом і якимсь своїм сірим життям у такому місці. Обережно піднімаємося ними вверх, аж поки не доходимо до місця, де починаються перші приміщення. Якщо піднятися ще вище, то можна потрапити до вищого навчального закладу, де ходять вчителі та зрідка студенти. В одному з таких сірих приміщень дружина облаштувала собі офіс, адже на то має своє право, і таке право надано тільки їй самій. Щось бере з речей, поливає вазони і раптом ми згадуємо, що забули знизу замкнути за собою двері. Шанси, що хтось тут ними прийде доволі малі, але є таке правило і його не треба порушувати. Приспішуємось, аби швидше зібратися і піти врешті-решт до виходу. Я виходжу з приміщення перший і бачу як по тих же сходах піднімається якийсь розгублений смуглявий чоловік років тридцяти. Я йому роблю зауваження, що тут не вільно ходити, тим більш, що все заміновано. Він питає: куди потрапив? - відповів, що кількома поверхами зверху - вже на горі - навчальний заклад. Він іде вверх і тут я бачу в проміжку сходових клітин поверхом два вище жіночу голову, явно викладача, який вже мені робить зауваження, що тут ходять сторонні особи. Якось дивно, наче на тому ж поверсі, що і ми, вже йдучи до сходів (хоча за логікою сну так не мало б бути), я заходжу в одні з дверей навчального закладу, проходжу двома акуратними офісними приміщеннями, зробленими вагончиком, в останньому зустрічаю якогось вчителя чи секретаря, вітаюсь польською (отже, події відбуваються в Польщі), перепрошую за несподіваний візит і виходжу. На виході проходжу трохи вперед, де маю діждатись дружину, але раптом бачу, що вона вже стоїть з повними торбами чогось, дивуюсь такій її швидкості, за що чую нарікання: де я пропав? І врешті-решт повертаємось до виходу. На початок моменту спуску сходами просинаюсь.
Прибирання, приготування та підготовка накривання столу в баби Марії (давно померла). Я залучений в процес мало не як ініціатор. Перші гості.
Нове місце, також приготування до святкування і формати столу, але вже ближче до театру. Збираються люди на концерт. Очікувалося мало народу, а тут поприходили так, що майже повна зала. Початок, виступає на сцені ведуча, грає музика, я в кінці ряду не все чую. Підходжу до звукооператора, аби зробив мелодію тихіше, яка перебиває голос. Робить, але виявляється є ще один оператор, який сидить безпосередньо біля сцени, так само з правого боку, але йому ця корекція звуку не подобається, озирається з першим оператором... Потім стіл, я сиджу і спостерігаю за іноземним гостем з Південної Кореї. Він намагається поспілкуватися з кожним, але не всі розуміють англійську, тим більш не можуть відповісти. Так само щось питає в мене, але я йому відповідаю лише кількома словами. Найбільше починає спілкуватися зі згаданим звукооператором, а він, хоч і українець, але має в собі якісь далекі риси азійця. Дивлюсь на них, а вони такі мені схожі, що мабуть й самі поки "дупля не в'яжуть" як це, а мені вже смішно.
