Сон 130926 "Моновистава"

Прийшов з дружиною на моновиставу однієї дівчини. Начебто це її другий офіційний виступ. Весь час уважно слухаю. Бачу, як моментами збивається, але допомагає собі органічно. Під кінець вистави дещо втомлюється і пару ключових моментів не витягує усвідомленим читаннням, хоча за такстом були важливими. У якийсь момент я опиняюсь ближче до перших рядів. А на завершення, вона спускається і опиняється мало не близько мене. Всі під враженням і повна тиша. Тепер вона каже: "Що ж, чекаю на привітання!" Я стою першим до неї, протягую руку і вітаю. Без квітів. Далі решта. Потім запрошують на неофіційну частину. А я кажу дружині: "Маю помитися, аби йти!".

P.S. Явно, що уві сні відобразився певною мірою мій власний давній досвід моновистави, режисерський погляд на сцену, а також одного також давнього виступу однієї акторки в подібному форматі на професійній сцені Житомирського театру.

Аналіз :: Сон несподіваний, дещо ностальгійний, творчий. Ключові слова: моновистава, театр, акторка, сцена, глядач, режисура, увага, помилка, привітання, помилка, дружина, привітання. 

Сон значною мірою є поверненням до власного театрального досвіду, але вже з позиції уважного глядача й режисера. Не випадково з глядача перетворююсь на безпосереднього учасника. Привітання без квітів виглядає як щире визнання майстерности без зовнішньої церемоніальности. Фраза «Маю помитися, аби йти» може символізувати перехід від театральної події до неофіційного, людського простору - ніби необхідність змити із себе роль спостерігача й режисера. Сон дещо ностальгійний, щодо давнього власного досвіду. Розуміння, що до нього майже немає шансів повернутися. Залишається лише рефлексія режисерського погляду.

Понтуаз - Париж, Франція 

Сон 220323 "Кінопремія"

Беру участь на кінопремії. Якось не прямо, а опосередковано належу до номінантів конкурсу. Тепер сюжет видозмінюється (переосмислюється). Це не просто кіноконкурс, а захід присвячений полякам. Мені надають слово, аби на завершення похвалив Господа Бога, адже така традиція, але я усвідомлюю, що мене ніхто не зрозуміє, адже всі присутні англомовні, і кажу, ще сидячи в залі: ай ноу спік інґліш. Але всі все-одно очікують від мене промови. Прошу давню знайому В.К. (в реалі - віддавна мешкає в Америці), яку раніше тут не зауважував, аби вона перекладала те, що говоритиму. Виходжу на сцену. Висловлюю подяку Богу доволі короткими реченнями: за сьогоднішній день, успіхи та надбання. Бачу, що для багатьох ця "тема" виступу доволі нудна, ще й з перекладачем, тому по кількох реченнях завершую промову і дякую. Як виявляється: на цьому захід і завершується. Люди розходяться, переключившись від захоплення тими, хто був на сцені, виключно на приватні інтереси. 0300'