Я з двома хлопцями сидимо на свого роду спортивному майданчику. Зайшла мова за сторонні предмети, які є на ньому. Наприклад, пожежна кірка, яка висить із бозна-яких часів і нікому вона не потрібна. Співрозмовник, який сидить десь у метрах десяти від мене, переконує, що такі речі треба буде прибрати, я ж акцентую увагу на тому, що вони не заважають і якщо вже є, хай знаходяться тут і надалі. Раптом бачу в двох метрах від того хлопця кобру. Він же, не помічаючи її, вже мав намір сходити з якогось турника, сидячи на ньому із невеликим підвищенням від землі. Кобра ж у той час, наміріваючись підповзти, надибила свій капюшон і почала висолопувати язика, який сприймається отруйним (таке помилкове переконання маю уві сні). Її щось стримує, адже сама не рухається, а язик починає видовжувати й видовжувати, моделюючи в повітрі вистрашуючі фігури. Виникає побоювання, що ось-ось і випростується він й нанесе свій отруйний удар. Тієї миті я хапаю згадану кірку, яка висіла недалеко від мене, і кидаю в сторону того язика. Вона летить, падає на ті "повітряні" сплетіння, починає крутитися на асфальті, тим самим замотуючи навколо себе язика. Кобра ж тікає в якусь розщелину, під фундамент дому. Виникає внутрішнє напруження: язик не обрубуємо, адже змія є його заручницею і в той же час залишається страх перед самою коброю. Заходжу в хату (хоча, з іншого боку, сприймалась іззовні багатоквартирним будинком), аби зрозуміти краще місце хованки під підлогою. Тієї миті бачу, що по другу сторону, крізь прохідну кімнату, хоче зайти в дім батько, якому треба відчинити двері. Зростаюче напруження від небезпеки, хвилювання як за себе, так і за інших... Від чуття, як калатає серце, просинаюсь. 0340'
