Вирішую зайти в їдальню, до якої ходять колеги. (Насправді, колеги уві сні виявились студентського віку. Без персоналізації). Дивлюсь: що замовляють, скільки коштує? Вирішую запитати те, чого, можливо, у хлопця, що продає страви, й немає, а чомусь захотілось: домашній сир зі сметаною і политий сиропом червоного кольору (вишня, малина - без значення). Саме наявність останнього мене й надихнуло на сир. Питаю про таку наявність, а він на здивування каже: є! - і виймає знайому мені упаковку, яку часто купую в магазині. Робить все, як попросив. Я даю 10 злотих, так як переді мною хтось купував на цю ж суму. Питаю: вистачить? щось треба доплатити? Відповідає: ні! Я ж підходжу до його столика і ще доливаю рештки сиропа зі свіжої відварених яблук. Дякую і йду до одного зі столиків їсти.
P.S. Після пробудження подумалось: варто на днях докупити і зробити собі таку страву, яку у відрядженні собі ще не вигадав до асортименту страв. З реалу: бачив, як колега доливав у воду сироп. Інший колега ходив пару днів тому до їдальні, купував на винос. Отже, сон - це певною мірою складання пазлів з побаченого в реалі, за принципом бажань, які хотілося б здійснити.
Я з батьками йду вулицею і бачу на повороті вправо до іншої вулиці свій "Форд Фокус". Питаю себе: коли ж я його тут залишив? Кажу, що зараз ним поїдемо! Підходжу ближче і розумію, що трохи він тут застоявся: присипаний листям, щось не так на задніх сидіннях. Починаю щось прибирати. Доходжу до капоту, а його там немає, як немає узагалі мотора й іншого, що мало б там бути. Цієї миті розумію, що насправді ж це не моя машина! Кажу батькам: нікуди ми ним не поїдемо!..
Я в якомусь хостелі, що нагадує невеликий приватний дім. Якась мешканка цього дому (без конкретики), а заодно й дотична до інших батьків школи, до якої ходить донька, які організували своїм дітям відпочинок, каже мені: "Зараз буде їхати автобус з нашими дітьми!" Вибігаємо на вулицю, а я лише там зауважую, що є лише в домашній довгій футболці й без штанів або шортів. Зупиняється автобус, і я бачу доньку якраз біля вікна автобуса. Відзначаю подумки про себе: яка ж вона в мене красуня! Батьки, що стоять, як і я на вулиці, машуть своїм дітям привітно руками. Я також. Донька робить великі очі, показуючи в чому я вдягнений. Я ж показую руками: що зробиш! Тут надходить наступна пропозиція цієї ж співмешканки хостела: можна сісти на трамвай і їх наздогнати! (Ідея алогічна, але я чомусь погоджуюсь). Сідаємо на трамвай, а він нас завозить невідомо куди. Добре, що це лише одна зупинка: лише переїхали міст і заїхали у незнайомі мені вулички. Я міркую: і де ж я тут в Румунії зрозумію, як повернутися? Вже якось сам пробую зрозуміти: де знаходиться зупинка у зворотню сторону, адже колія лише одна, і бачу, що наступні трамваї їдуть нею так, як попередній - звідти, а не туди? Починаю ходити вуличками, аби зрозуміти логіку трамвайних колій. Питаю себе: а яким номером їхали? Тут помічаю зупинку, де з'являється та сама знайома (абстрактний образ). Пару людей на зупинці польськомовних, що мене приємно здивувало. Підтвердив у них здогадку про правильний напрямок трамваю. Дивлюсь на себе, а я вже в джинсовових штанах, і не ясно чому та коли? Всі вирішили зайти в подарунковий магазин, що знаходився поряд зупинки. Я в тому ж числі. Розглядаю товар. Вирішую купити дружині подарунок. Сходу вибираю різьблену коробочку з тематичними фігурками на ній. Прошу запакувати. Поки пакують, як бонус додають ще один невеликий подарунок (конкретика відсутня), а ще один подарунок готує до самої коробочки, адже йде разом із замовленням. Для мого вибору показують друковані листя дерев на матерії у вигляді вирізаних крапельок, із яких мають мені зараз зробити птаха. Форма крапельок - це майбутні крила. Вирішую запитати:
- Скільки це разом коштує?
- 800. (Цифра без валюти. Я уві сні думаю про злоті, хоча в Румунії леї, але за курсом - доволі близько).
Хтось додає, що це - найдорожчий подарунок.
Я відмовляюсь брати ту коробочку, але хочу, аби зліпили птаха. І все ж таки хочу щось купити ще.
- А можна до птаха брелок?
З гумором показують:
- Маємо лише таке! - а по факту - це якісь масивні вироби з дерева.
Показують і перераховують вголос, що там лежить ув одній коробці...
- ... а це ґонґ.
- Якраз його й хочу взяти!
- Справді?
- Покажіть, які вони є!
Показує.
- А є лаковані?
Вже починають так показувати, наче я їм морочу голову.
- А покажіть ближче!..
Тепер іду розраховуватися, а на столі (розрахунку) лежать ключі, які нагадують один в один ключі від мого Форду (повтор із машиною в одному сні). Перевіряю, чи свої маю на місці. Тепер придивляюсь до них уважніше і розумію, що металева частина якась закоротка - певно, бутафорія. Хтось з працівників мені каже, вказуючи на ті ключі:
- Та... - це пульт до нашого радіо!
Пітешті, Міовені, Румунія
