Приходжу на зустріч однокласників, а там сидять лише пару людей. Все тільки на старті: готуються страви до столу. Вирішую долучитися тим, аби спочатку почистити картоплю. Що й роблю. Робота нудна, але виконую десь із невелике відерко. Десь відволікаюсь і другим моментом починаю його шукати. Якийсь хлопець робить суші розміром з пів столу (справжній витвір мистецтва) у вигляді малюнку японської гори Фудзіяма (так собі думаю). Поки шукаю почищеної картоплі, за іншим столиком бачу однокурсницю І. (не зі школи, якби не за логікою подій, а з училища). Сиділа сама і "в собі", тому вийшло так, що вона мене не зауважила і я з нею не привітався. Повертаюсь шукати далі... потім займаюсь іншим: розповідаю, що минулого разу для нашої спільної зустрічі чистив рибу оселедця. Хтось мені розповідає про різні види ножів для чищення риб, з чим я був незнайомий, і розширює думку про звичайні ножі, де вже я роблю уточнення про таку форму ножа, що вже рахується як холодна зброя. Тепер на тій зустрічі бачу давню однокласницю М.. Звернув увагу, коли почув від неї вирвану з контексту фразу: "Я теж...".
- Притіт, Наташа... та що Маша! - кажу я.
Моя реакція відбулась під впливом візуального каламбуру: дві поряд дівчини стоять ув однаковому за кольором светриках - синьому. На що вона теж віджартовується, де я впізнаю її давню усмішку та гумор...
