Знаю, що маю приїхати у вуз на 8:00, на перший день навчання. Звідкісь повертаюсь, але в дорозі вирішую, що краще спочатку заїхати додому. Чомусь виникає аргумент, що краще в туалет сходити вдома. Живу в якомусь високому студентському гуртожитку, де до себе маю підніматися ліфтом. Деталізовані відчуття входу до кабіни, підйому в гору, поріг, що відрізнається, яким був на першому поверсі, коли сідаєш в ліфт, і порогу на моєму поверсі, де сходжу - так, що можна зачепитися і впасти. Треба постійно тут бути обережним! Тепер їду до навчального закладу (той самий виш, у якому вчився). Приходжу на першу лекцію з запізненням. Дивлюсь на годинник: ~ 9:20. Явно запізнився. (З реалу: цікаво, що сьогодні вночі перевели годинник, хоча думок на цю тему не було, а розмови чув ще з тиждень тому без прив'язки до дати. Зхоже, що збіг). Заходжу в авдиторію (у форматі класу) та сідаю на задню парту. Перше, що розумію: всі записують за вчителем якусь лекцію. Але вслухаючись у зміст того, що дає студентам до запису, розумію, що це диктант. А за текстом - "Федько-Халамидник" Володимира Винниченка. Якимось дивним чином бачу (сидячи на задній парті - те, що у неї на столі), що вчителька дочитує текст до кінця і залишилось ще пару речень. Зачитує з зошита, написане від руки, та ще бачу поміж кривого почерку місця, де робила правки та якісь закреслення. За текстом на слух - це акурат складні конструкції речень з двокрапками, тире, вставними словами і словами в лапках. З усього цього я зрозумів, що запізнився не на першу лекцію, а на вступний екзамен. І взагалі, як так вийшло, що маю у своєму житті вдруге писати при вступі диктант? Починаю відкидати ймовірні варіанти: отже, моя присутність там має якесь більше значення, аніж той досвід і знання, які вже маю. Навіть припустив оціночне судження, адже буває так, що дивлюсь якийсь фільм і лише в половині питаю себе, а якою мовою він іде: польською чи українською? (Дійшов до такого рівня розуміння польської, що не помічаю мовних бар'єрів у сприйнятті). А все ж таки ні! Диктант знову - українською. (У спогадах майнув певний досвід здачі державного екзамену (egzamin państwowy) з польської мови). Навіщо другий раз? Навіть з'явилась думка, що по завершенню екзамену, варто було б підійти до вчительки, аби перепитати за перездачу, але разом із усіма присутніми встав і вийшов на двір. Зауважив, ще під час писання, що група складається з дівчат, навіть спробував посилити уважність, аби знайти когось чоловічої статі, і це був лише один, плюс я - малувато буде! За десять хвилин перебування на вулиці, помітив пару знайомих облич, згадав одного, як вчився він на першому курсі - тепер вже має бути на другому (вдруге дивна логіка зі зміщенням часу в роках, цей хлопець вже давно закінчив навчальний заклад та є кандидатом наук). Сиджу на сходах при вході до "ін.язу" (дещо видозмінене з реальністю) і розумію, що я тут виглядаю за віком не на студента, а на викладача. І який сенс мені тут вчитися?.. Десять-п'ятнадцять хвилин на подвір'ї і лише зараз згадую, що забув поспілкуватися з викладачкою про перездачу, а тут вже підходить нова вчителька і всі починають громадитися навколо неї. Якесь переконання, що я її знаю, але не можу пригадати звідки (можливо, збірний образ). Узагалі, доходжу висновку, що все це тут якесь далеко не моє і чуже, а я - узагалі не до місця (і не до часу).
Двоюрідний брат В.Ц. розповідає історію за якусь Іру, яка працювала на ліфтах (явний повтор із сьогоднішнім сном) і не просто - вверх-вниз, а й наче вагонеткою кудись навколо будинку. Розповідь завершую словами:
- А тепер все, її немає!
- Вона що, померла? - питаю я.
Але прямої відповіді так і не чую.
Далі ми ведемо діалог на тему, як люди працюють на вилочних навантажувачах різного типу (дещо з реалу), де в деяких доводиться стояти, а не сидіти, та на переходах між складом і фурою завжди отримувати струс організму, де найбільше потерпають нирки.
Поряд замку Château d'Avrilly, Trévol, Франція
