Сон 220821 "Наче в потрібному місці, на вірній дорозі"

По якихось справах доїжджаю до будинку, в якому мешкає вчителька математики, віку десь за п'ятдесят років. (Взагалі незнайомий образ). Поряд велика школа. Якраз відбуваються спортивні змагання. Між імен майбутніх переможців чую іноземні, на табло висвітлюються латинкою, такі, як Mery. Наче знав, але виявилось, що мені не в школу (як виявиться, взагалі не в цю), а в житловий дім, що знаходиться біля нього. У квартирі на першому поверсі мешкає пошукувана мною вчителька. Зайшов, познайомився і не затримуючись, вийшов, адже нам в школу. Поки стояв біля її дверей, від них відвалився номер квартири доволі незвичної форми, щось на зразок пластикової ґумки для витирання дошки, на якому було вибито "0". Навіть здивувався: невже десь ведеться нумерація квартир з нуля? Раптом з квартири вийшов її чоловік і цілеспрямовано пішов на вулицю, я вже подумав: мені за ним! Але повернувся і за мить дочекався і її. Як виявилось, нам не в цю школу, що поряд, адже "так не буває", - висловилась по дорозі ця жіночка. За чим зрозумів просто: отак, щоб школа і дім були поряд, а на роботу за п'ять-десять хвилин до початку. І ми пішли кудись далеко. Виводить на дах якогось гаража, що знаходиться на рівні з землею, а з нього - обрив. А нам туди! Пригадую, як хтось мені колись про цей шлях розповідав: доволі екстремальний з першого погляду (асоціація із забутим сном). Починаємо сходити. Напочатку майже сповзаєш (обличчям вперед) по землі на перший камінь, за ним переступаєш на другий, третій... і так до самого кінця. Сходимо прямо на кам'янистий бережок річки (без виходу вліво-вправо) і йдемо прямо - по воді із якої ледь виступають камінці, яких моментами мало й не видно. Вчителька тримає мене за руку і веде за собою. Прошу йти повільніше, адже перший раз ще не розумію куди наступати, аби не звалитися у воду. 0250'

Сон 060619 "Допомога має різні обличчя"

Я в лікарні чи то в поліклініці, допомагаю комусь пройти лікарів. Хтось питає: скільки ще залишилось? Я ж кажу: он, який список! - тримаючи його в руках. Вирішили, що до ряду лікарів можна не заходити, адже дублюють один одного. Чомусь уявив, як до більшости з них зачинені двері.
Троє творчих людей мешкають в одному мікрорайоні недалеко один від одного. Я проводжаю одного з них додому, просто завівши бесіду. Намагаюсь не забути номер дому "72", до якого заходив, адже легко вдруге отак провести і не звернути увагу на відмінність безлічі дверей приватного сектору, що виходять прямо на вулицю. Недалеко від себе побачив чоловіка зі згаданої "трійки", який завернув до свого будинку, зупинившись на повороті вулиці забрати щось із поштової скрині.
Зустрічаю по дорозі чоловіка, який лежить на холодній землі. Кажу йому: "Давай допоможу встати!" А він відмовляється і пояснює, що йому мають допомогти ті, кого він не знає, але не я, і завезти в лікарню. Він так хоче! Просить мене піти: дограти до кінця свою роль. (Цікаво, що він мені нікого не нагадує).
Працюю торговим агентом. З напарником (схожим із реального життя на знайомого супервайзера) маємо знайти за однією адресою декількох клієнтів. Він підучує мене деяким тонкощам у роботі. Так ми зайшли на офіс до потенційного клієнта і сходу продали товарів на 8 тисяч, а поспілкувавшись додатково, ще на дві. Я собі подумав, оце непоганий результат: за раз на 10 тисяч. З таким продажем нас точно відзначать (поставлять у приклад перед всім колективом). Думаю: знову доведеться дивитися на світ крізь призму грошей - бачити не людей, а їхні фінансові спромоги. Клієнт виписує нам відомість, на яку суму куплено ним товару, і дає нам її у руки. Там же у клієнта до мене підходить одна знайома жіночка (сестра колишнього друга з паралельного класу) і починає зі мною ділитися розповіддю про людину, яка потребує матеріальної допомоги, підкреслюючи тим самим, як вона перейнялась до тієї людини жалістю. Я вислуховую з розумінням, але обриваю її монолог на тому, що мені пора йти - я на роботі. 0400'