Ми кожного дня приїжджаємо на підприємство виконувати одну й ту ж роботу, о 17:00 їдемо додому. Сьогодні я працюю з напарником осібно. Натрапляю на сценку, яка стає кінематографічною: двоє робітників закрилися в приміщенні, щоб з'ясувати між собою стосунки, й тут вони одним кадром перетворюються на двох масивних негрів, але один з них явно програвав за розмірами іншому. Вони мають битися, але першою дією у ваговитого було приємне примруження очей до свого опонента: ну, що, позмагаємось?.. виразивши ці слова в одному погляді, як стали один до одного лицем до лиця. Це означало, що другому немає чого починати. Відбувається ще одне художнє преображення: очі двох негрів у чорній-чорній кімнаті стають мультиплікаційними. Чотири мальованих білки з цяточками зіниць разом бігають у глибині чорної темряви. Дивлюсь на годинник: 17:03. Запрацювався! Видно, біля машини мене уже ждуть. Я розумію, що не встигаю покупатися, іду в туалет, вмиваюся, заходжу в кабінку, здивований, що чую жіночі голоси. У мене сумнів: невже я потрапив у жіночий туалет? Озираюсь, а там проходить дівчина. Вибачається, що вона помилково. У мене аналогічний сумнів: донедавна він був чоловічим! А тепер?.. Виходжу з дверей, а до них заходять як чоловіки, так і жінки, і всі озираються один на одного. Дивлюсь на двері й прояснюю собі та іншим: це має бути чоловічий, а там прикріплене зображення маленького жіночого сандалика! Виходжу в коридор, а там густо сидить за столом дружня група дівчат з десяток осіб. Жваво хором заучують слова, їм разом весело та радісно. Прислухаюсь, а вони кажуть поодинокі польські слова і з неправильною вимовою. Останнє з почутих мною слів: dziewięć, як дзєвєчь. 0230'
Немає коментарів:
Дописати коментар