Ще трохи і заклад має зачинитися. Відвідувачі сходять донизу, а я ще бачу персонал, по одному на експозицію зали, який потроху замикає двері, як із них виходить останній відвідувач. У моєму пакеті гірлянда, хоча мене попросили повісити над вікном карниз. Видно, зазираючи то в одну залу, то іншу, я шукав те вікно. Майнула думка, що маю впізнати його по битому склу, який весь осипався на підлогу. У мене в руках сверло, яке мені видали на моє прохання. Коли це трапилось? - не пригадується. Просто - сверло. Дивлюсь на нього, а воно тупе та палене, аж на сантиметр робочої зони синє. А розмір взагалі не підходить: тут десятка, а мені треба під дюпеля шістку? Йду на рецепцію до якоїсь жіночки аби розповісти їй про "успіхи" своєї роботи, пізній час і неможливість щось сьогодні зробити. До першого поверху спускаюсь різнорідними, переважно дрібними сходами. Хоча видно, що вони давні, схоже мармурові, але незручні. Деякі сходинки менше за мою ногу, і по висоті той самий різнобій. Приходжу до неї. Показую палене сверло.
- Таким не можливо сверлити!
- А я таким сверлила!..
- Хочете, наступного разу принесу свій інструмент? - викликавши в ній момент радості: "наче камінь з плечей".
- А ви можете?
- А драбина у вас є?.. - звівши цим питанням радість на безпорадність: "як без рук".
Йду на вулицю. У моєму великому пакеті є пакет дрібного скла. (Відбувається підміна образів: жмуток гірлянди стає склом, хоча думка про наявність першого не зникає). Дивлюсь, їде спецмашина, яка збирає купи скла від краю дороги. Також люди зносять до неї бите скло. Майнула думка: день битого скла? Поки дивився, машина поїхала далі. Лише тієї миті згадую за свій пакет і вирішую закинути і його. Догнати не виходить. Вона повертає в сторону якоїсь, знайомої мені з ілюстрацій, кам'яної вежі. Кажу до себе: "Це що Париж?" Пробуджуючись, ще не відходячи від сну, розумію, що це не його символ - Ейфелева вежа, а споруда, більш схожа на Вестмінстерський палац у Лондоні. 0626'
Немає коментарів:
Дописати коментар