Щоденник сновидця, завдяки якому намагаюсь зрозуміти себе та навколишній світ, крізь призму незвичних художніх сценаріїв, продукованих власною позасвідомою творчістю
Просинаюсь (уві сні) і виявляю, що спав на могилі. "Фу! Як же це огидно!.." - кажу собі. Ліжко, як ліжно, а під ним гранітна плита. Піднімаю голову, а в узголів'ї стела, на якій написано ім'я якоїсь жінки. Цікаво, що за відчуттями я перебуваю в багатоквартирному будинку. Виникає підозра: що, за логікою, у квартирі мають тут бути подібні могили. Пригадую (таке переконання), що на цьому місці або у схожій ситуації я колись уже спав. (Мабуть, колись снився подібний сон або зі схожим сюжетом).
Повертаюсь на завод, на якому працював, аби підкрутити пару гайок на лінії. Взагалі у мене підтекст: мені треба щось знайти і взяти з собою. Сам же неперевдягнений у робу, а так: як прийшов у вихідному одязі, так і поліз на устаткування. Цікаво зустріти знайомі деталі: он гайка недокручена до кінця, он ще одна частина недоустановлена... але все працює! Я пам'ятаю ці деталі з попереднього часу моєї тут роботи! Лажу по лінії, поки хтось не зауважує на моїй нетиповій присутности. Підходить до мене, а я випереджаючи питання, наче найнятий працівник з іншої фірми, звітую, що практично все завершив. Знаю, що на підприємстві змінилося безліч працівників і мені прикинутися невідомим для них доволі легко. Хоча і викликаю зовнішним виглядом питання, але такою відповіддю розвіюю сумніви. Тепер, під час обідньої перерви, я їду до батьків, аби попрацювати в гаражі. Так само перейнятий технічним завданням, у якому маю закрутити, як і на тій лінії, гайку на 13. В уяві тримаю ці гайки, як такими, що лежать на роботі, але, нажаль, не тут. (Яскрава картинка з реальности). Скільки не шукав таку гайку в гаражі, так і не знайшов. Потрапляли лише оригінальні від авта, яке ремонтувалось поряд. "Не буду ж я брати інші (нетипові) гайки? - це (машину) ще складати!" - і не взяв. Чомусь у цей час пригадалось, що в обід, я хотів поїхати додому і забрати доньку, аби вирішити пару справ, переважно культурного плану. Констатую: але я тут, отже, доведеться вечором! Варто лише передзвонити, аби не хвилювалась, бо й так пізно, якщо дивитися на обіцяний час. 0450'
Я в ролі студента і в мене починається сесія. Присутнє відчуття, що я маю пройти її, як зобов'язання. Знаходжу документи, які вказують на періоди проходження внз. Серед них довідка, що центр зайнятости мені відшкодовуватиме за період навчання, як за роботу, за ціною 78 грн за годину. Муркую собі: непоганий тариф, але вже не зараз: зі зміною роботи на нову та тим, що вже не стою на їхньому обліку, мені ці гроші вже ніхто не виплачуватиме.
Отримую замовлення на виконання роботи від одного невеликого магазина, що знаходиться на великій площі, десь у центрі міста. (Локація незнайома). Сама площа по середині огороджена захисними парканами різного роду, за якими чітко простежується рух для пішоходів та водіїв. На якомусь етапі мені роблять зауваження, що пересувна огорожа, якою скеровується потік людей, максимально виходить на проїжджу частину. Я ж іду й переставляю все так, як вимагають норми - по лініях розмітки.
У домі батьків, але в одній з неіснуючих кімнат, помирає дівчина середніх років. Ця людина для мене малознайома, схожа на гостю, місце і час, що звели нас у той день, стали випадковими. Почався день з того, що я завіз до самої дачі свою сестру. Повертаючись додому, заїхав у магазин. На прохання згаданої гости мав купити в магазині якесь печиво, сухарики і ще пару товарів кондитерського виробництва. Вистояв чергу і повернувся додому. Дівчина пригостилась солоденьким, запиваючи чаєм, і раптом повідомляє, що їй стає зле і одразу прилягає на ліжко, а по тому й ні пари з вуст. Тепер маю дилему: що робити в такій ситуації, коли на моє переконання, людина померла? Намагаюся зв'язатися з батьками, щось пояснити, як це трапилось, пробую відтворити деталі подій. Найважливіше: останні хвилини життя! Постає наступне питання: що робити з тілом? У такій ситуації ми опиняємося вперше! У міркуваннях заходимо до того, що, припускаючи один із варіантів подальших дій, ми так нічого і не зробимо до початку наступного дня. В результаті тіло так і залишиться нетронутим. 0330'
Збираю доньку в дорогу. Вона має полетіти літаком в Ізраїль. (Наразі, в реальності - малоймовірно). До хвилин все пораховано, як треба сісти на трамвай, пересісти на автобус і доїхати до аеропорту. Разом із речами я підготував десь із метр металевого лотка, аби вона могла використати під час творчої роботи в учбовому закладі, в якому навчається. Місце збору - офісне приміщення фірми, в якому начебто працюю. Ось уже донька на зупинці, а я ще дозбирую сумку. В останню мить подумав, що той металевий лоток не захищений гумовою смужкою. Час невпинно наближається до тієї хвилини, коли я маю виходити. Для когось із фірми було замовлено таксі, а людина скористалась іншим. В останню мить вирішую, що на трамвай можна й не йти, адже ті пару зупинок я пройдусь швидше, ніж очікуватиму на зупинці. У той час, коли вже пора покласти в сумку останнє і виходити, для керівника фірми привезли якісь матеріали. Тут ще й по ходу маю відволікатися й на нього. Застібуючи торбу, подумалось, що варто передзвонити і запитати доньку за паспорт і квиток, аби все було на місці. В моєму випадку, це виглядає так, наче це на щось вплине, коли мова йде про мене, якщо раптом трапиться так, що взагалі не встигну доїхати. 0540'
Я підходжу до знайомого місця (таке переконання уві сні), де знаходиться музей. На вигляд он взагалі не показовий. Що поробиш, промисловий регіон, збережено автентику червоного будинку з дерев'яними елементами! Поряд нього, по правій стороні й у глибині, ще один музей на три поверхи та два униз - під землю. Зверху ми колись були, а знизу - ні. Раптом біля мене опиняється дружина і питає: "То в який музей підемо?" Я ж схиляюсь перейти й одразу оглянути виставку до кінця в тому, в якому були, почавши одразу з підвальних поверхів, тим більш, що працівники музею казали нам раніше, що там виставка цікавіша. Бачу чоловіка, який виходить із саме того музейного входу, що йде вниз. Зупиняю і перепитую в нього: "Там цікаво?" Мімікою голови та обличчя виражає згоду. Тепер ми в самому музеї, а мене приспічило в туалет. Заходжу в нього, а там - прибиральниці. Питаю, куди можна зайти? (З яких кабінок скористатися?) А одна з них починає ставити мені дурні питання: "Вам по-маленькому чи по-великому?". "По-серйозному!" - віджартовуюсь я, хоча розумію, що у моїй відповіді навряд чи йдеться, що треба "швидко і по маленькому". Тут вона ще ставить провокативне питання і наближується до мене аж надто близько, як для сторонньої особи. В її жестах і поведінці вбачаю, що ця жіночка є сексуально стурбованою і явно, як грім серед ясного неба, поклала на мене око. "Що їй стрельнуло?!" - подумав я. Подивився уважно на її обличчя: нікого не нагадує, середніх років, як сміється, світить золотим кутнім зубом. Ще трохи і починає своїми руками лізти до моїх геніталій, намацуючи їх крізь штани. Я зриваюся і вибігаю в коридор: "Знайду інший туалет, де сходитиму наспокійно!" Раптом для себе відчуваю, що немає моєї сумки, яку ніс на плечі. "Ах он як!" - подумав я. - "Злодюжка!" І миттю повертаюся до того ж місця, а це вже не туалет, а якась конференц-зала. Сходу й до неї: "Де моя сумка! Там всі документи!". Тут вона пробує вкотре віджартуватися у характерному їй стилі. Я ж подумки: "Он воно як: аби мене стримати, вдаєшся до неправомірних хитрощів!". Це мене злить і я зриваюся в емоціях і зі спокійного голосу переходжу в крик: "Закрий сука пельку і скажи де сумка!". По сказаному западає глибока тиша. Раптом долинає голос сина, який чомусь опинився за довгим столом, і спокійним тоном каже: "Тат, вона ж у тебе на плечі!" Я мацаю шлейку, а за нею рукою знаходжу "пропажу" за спиною: яка ж вона легенька, її геть стало не відчутно! У спокійному тоні приношу свої вибачення і йду.
Їм чуже волосся... (Повтор фрагменту забутого сну). От і цього разу сиджу в громадському транспорті, через прохід - дружина, а переді мною якась жіночка. Я не стритримуюсь і зрізаю незначну частину її хвістика до 10 см, що складений був під резинку наприкінці невеликої косички, й одразу кидаю в рот і розжовую. У смакових якостях мене нічого не дивує: хрускотить, як солодка вата. Єдине: занепокоїла нерівність відрізаного: пару косок залишились задовгими, а так непогано. Не наважився підрівнювати ножицями вдруге, аби цоком відстригання не звернути на себе увагу остаточно.
Я з батьками та ще кимось їдемо повільно лісом. Побачивши знайому ділянку, раптом пропоную: "А давайте подивимось: чи є гриби?" - і перший рушаю в ліс. Пройшовши певну галявину безгриб'я, помічаю знайоме місце, біля якого колись росли білі гриби. (Спогад із далекого сну). Наблизившись, побачив пару молоденьких, почав стинати пальцями та класти в руку, а там ще і ще такі ж... а місця куди б класти - немає. Хоча б знайти якийсь пакет у лісі? Та раптом, недалеко від себе бачу дитяче пластикове відерко з лопаткою. Виливаю з нього дощову воду, трохи в процесі виполіскуючи, і кладу гриби в нього. Відзначив, що ізсередини відерко було трохи зажирене. Для себе зауважую: як добре, що поряд із цим лісом розташовані дачні ділянки! От і діти якісь грались, переносячи пісок, так і забули свої іграшки! 0110'
Сиджу вдома зі своїми дітьми в кімнаті, яка нагадує батьківську. Знаю, що батьки пішли на якесь свято, отже, всі родичі знаходяться в одному місці і їх об'єднує велика подія. Звукове тло створює увімкнутий телевізор. Раптом відчиняються двері й у кімнату входить баба Марія (в реалі - померла), а за нею батьки та інші родичі, серед яких двоюрідні брат і сестра, які приїхали з Ізраїлю. Я здивований такій раптовій події. Батько каже, що приховували їх приїзд від мене до самої цієї зустрічі. Я ж одразу намагаюсь познайомити своїх дітей з ними та їхніми дітьми, з якими вони приїхали також. Називаю всіх по іменах. (Дивна трансформація облич у д. брата та сестри: спочатку я їх бачу молодими, так наче це асоціативне поєднання їхньої схожости з власними нащадками, а потім виникає вікове розмежування). Потім всі разом ідемо на вулицю і д. сестра заводить розмову про воду, так, наче цю тему вже перед нашою зустріччю обговорювали. Батько ж рекомендаційно наголошує, що я добре на цьому знаюся. Суть у тому, що вони хочуть брати воду з моря, як то роблять інші поодинокі сім'ї, не афішуючи поред керівними органами сам факт. Це пов'язано із тим, що в країні присутній дефіцит води. Морську ж воду дистилюють у питну. Я ж показую приклад, знаходячи шматок матеріалу, якою має бути труба та наголошую, що її кінець не має лежати прямісінько на дні моря, а в метрі від дна. Тепер, подорожуючи такою великою родиною десь на свіжому повітрі, раптом виходимо на таку ділянку дороги, де обабіч росте висока трава, а поміж неї бачу гриби, висотою з метр, а може й більше. Гриби не їстівні, але величчю вражають. (Дехто в реальному житті їх уживає). Хтось пробігає тією травою і збиває одного з них. Я ж кажу щось смішне і від того відхиляюся в сторону, і раптом для себе відчуваю, що на шиї у мене "мотузка", яку на повідку тримає згадана в розмові д. сестра. Хоча "мотузка" була невидимою, яскраве і раптове усвідомлення її наявности - на рівні фізичного відчуття. 0610'
Батьки купили машину і вирішили подарувати її мені. Приходжу до їхнього дому, дивлюсь на неї і дивуюся: знову в знайомому стилі: б/у, бордового кольору, в салоні пахне немитістю, так, наче в ній тривалий час їздили робітники. Подивився на логотип авта і ледь вгадав символ, схожий на лева, отже, "Пежо". Навіть не хотілося дотикатися до неї, але вирішив сісти, аби трохи проїхатись. Сівши, отримую друге розчарування: салон занижений, сидіння, як для гонщика - положення тіла у напівлежачому стані, лобове скло завужене, чомусь одразу виявилась незручною коробка передач, ногами мушу ще дотягуватися до педалей. Тепер пробую трохи проїхати, аби заїхати в двір: як для першого разу: середнячок, але виявилось, що у дворі стоїть ще одна машина, яка заважає цю поставити нормально. Що робити: виїхати? поставити на дорозі, як і стояла? вирушити з нею додому, аби не пішки?.. Волію її залишити і вкотре нагадати батькам не робити мені сумнівних покупок. 0210'
Я в художньому ліцеї своєї доньки. Маю підписати додаткові документи. Як і першого разу, коли я знайомився з навчальним закладом, у кабінеті присутній директор і його заступниця. Перш ніж братися за папери, вирішив висловити свою думку з приводу практичних завдань на юбілерстві. Про те, що на днях, для виконання завдання, мені довелось купити для доньки художніх матеріалів на 200 зл (очевидне, з реального життя), а готові роботи учнів, як не дивно, стають виставковою власністю навчального закладу, хоча і за нашої згоди. Чи не міг навчальний заклад виділяти додаткові гроші на подібні реалізації проєктів? Отже, як помітив, цим питанням директор зацікавився і, продовживши розмову, спробував глибше вникнути в тему, але резюмував на тому, що додатково має над тим поміркувати.
Початок навчального процесу. Усі (студенти) намагаються вникнути в програму лекцій. Виявляється, що присутні в тому зміни, про які ми не були поінформовані або не проявили до них інтерес, аби дізнатися більше, а, може, спеціально не хотіли знати. У тому ж дусі раптом пригадуємо, що в будинку, в якому жили, залишили тіло померлого напередодні Сталіна. Вже пройшло два дні, а його варто було б поховати, а про цей інцидент ще ніхто не поінформований. Ще й виявилось, що увімкнули опалення і в тому домі тіло однозначно довго не пролежить.
Цього разу я залишився сам, аби дотягнути оригінальні кабелі. Загалом, їхня кількість невелика, але потребує уважности. 0110'
Йду по вулиці в межах приватного сектору. Сонячна погода, весело. Раптом бачу сумку-холодильник із морозивом, яка стоїть біля одного дому. Начебто щось узяв з'їсти, а як ставив її на місце, вийшов господар дому і мене побачив, але я не відреагував: "немає чого розкидати потрібні речі на дорозі!". Йду далі, раптом їде машина, доволі солідна, схожа на джип, а в ній якась солідна дівчина, але не за кермом, а сидить просто, так, наче в лімузині пасажири. Вона вирішила мене підвезти, я ж не відмовився, але ж мені їхати - лише до кінця вулиці?! Зійшов на повороті й подумав, що ліпше було б одразу йти на тролейбус, а не затримуватися з морозивами та загадковими машинами.
Спроба зробити на сходових клітках ящик під овочі та інші побутові речі. Обирав поверхи, поки не зупинився десь між першим і другим. Коли оцінив матеріал (дсп), з якого мав би робити, десь розчарувався в розмірах: хоч і великі, але не настільки, ще й частково надтріснуті - б/у. Нічого, можна обрізати! Але ж мороки скільки? Разом із тим розумію, що місце під цей ящик неузгоджено з сусідами, адже живу значно вище (таке уві сні переконання), а заважатиму мешканцям знизу. Насправді, навіть мій намір ні з ким не узгоджений. Виходжу на вулицю, зустрічаю деяких постояльців цього дому - жіночок, що на пенсії мають багато часу на розмови. Прислухаюсь до них. Хоча моєї теми не торкається, але явно не налаштовані легко вирішувати справи. 0315'
Вже минув рік, як я веду блоґ "Сни Лоґоса" ("Сни Logos'a"). 13 березня 2018 року був зроблений перший допис, у яком...
