Сон 190119 "Заперечення і розчарування"

Заїжджаємо в польську школу і розуміємо, що потрапили на свято у формі шкільної лінійки, де всі сидять, як на вуличному концерті. Починається захід, усі уважно слухають. Серед тих, з ким я приїхав, і "завалили" на те дійство, якісь голосні розмови, які заважають проведенню заходу. Мені зробили зауваження щодо лишнього шуму з боку тих людей. Хтось біля мене виймає підшивку з різних публікацій Юрка Ґудзя і вирішує пустити її по рядах. Я не розумію цього наміру: поляки не знають хто це! Підшивка дійшла до мене, а поряд сидить Сніжана Ч., бере її у мене з рук і починає виймати файли, аби щось знайти, а вони складені за певною хронологією: одна до одної. Чомусь між тим всім зауважив ряд порожніх файлів. Гортаючи те все, питає в мене: а, як їхали, прихопили для мене останнє видання Ґудзя? Я згадую про книжку, якої з собою не було. Кажу "ні" й відсилаю на "потім". Зшиток зі статей збираю докупи, й затримую в себе, аби не йшла по рядах далі й не згубилась. Поряд біля нас сидить деректорка школи, до якої звернулась С.Ч. з хвалебними словами про Пілсудського, на що вона раптом вирішила вичитати нас: не правильно ми про нього думаємо! Й з першого слова звертаючись до нас чистою російською: а ви знаєте, що при ньому було знищено певну визначну споруду? С.Ч. починає його захищати: як же так, він же стільки зробив для Польщі?! Директорка не відступила від свого. Тієї миті зробив для себе висновок: видно, що не всіх проросійських вчителів очистила нова польська влада.

Сидимо в кав'ярні, потім їдемо машиною по центру міста. Я в автівці разом із родиною мера польського міста. Сидимо з ним на задньому сидінні. Раптом його донька, яка була спереду, бачить у нічному небі НЛО, звертає нашу увагу і ми всі починаємо задивлятися. Я пригадав, що вони можуть являти загрозу і не варто цього робити. Раптом проявився другий об'єкт. Перший був червоний, у вигляді подвійної драбинки у формі "клітка", а другий - білий, у вигляді перерваної цятками лінії. У першої , яка повільно оберталась, відбувалась певна трансформація: спочатку одна драбинка надломилась, потім друга, утворивши тим самим нерівно зігнуті лінії, що не пасували цілісному образу. Намагаюсь ті об'єкти сфотографувати, та виявляю, що телефон не працює і не реагує на кнопку увімкнення. Так само і мер щось пробує на свій плівковий фотоапарат ("мильницю"), й підсумовує, що й у нього безнадійно. Приїжджаємо на публічний захід. На ньому мер бере слово. Виходить до катедри і розповідає про те, що ми бачили, як їхали сюди. Дивлюсь на нього, а він на вигляд старенький, худорлявий, говорить тихо, навіть геть притишуючи слова. Показує на публіці старий фотоапарат, яким намагався світлувати НЛО. Підзиває мене до себе і просить подивитися флешку з того фотоапарта. З одного боку я розумію, що в ті часи, як їх виробляли, жодних флешок не існувало й не могли вони бути інтегровані в такі прилади. Просить мене підійти з тією флешкою "до Павла", який знаходився неподілік того місця, де стояла сцена: біля апаратури і служби охорони. Я відчуваю всю відповідальність даного завдяння: має бути оприявнено те, що ми бачили. Розумію, що є причетним до чогось важливого. З тією думкою я опиняюсь ув офісі. Десь поряд іде якесь парламентарне засідання. Якийсь чоловік виходить із зали й говорить мені таку фразу: "Не довго в Польщі буде роботи для українців!" Дивлюсь на нього уважніше, а він з маленькими капловушками, розміщеними ближче до вилиць, ніж до звичної частини голови. Встаю і на його тезу висловлюю польською свою думку й у підсумку ставлю якесь питання, уважно добираючи слова. Озираюсь, а мене так ніхто і не слухав - нема нікого, окрім жіночки, яка сиділа при роботі за скляною огорожею, віддалено й у напівоберті до мене.

Сон 290618 "Пам'ятник Домбровському"

Я заходжу в музей, у велику залу якої завітали націоналістично налаштовані молодики. Поводились не агресивно, але дуже голосно, вигукуючи якісь гасла. Піднімаюсь по сходах до приміщення, в якому стоїть пам'ятник Ярославу Домбровському. Біля нього залишаю якісь речі. Чомусь йду на двір, аби одразу повернутися. У приміщенні зустрічаю кілька різних загонів спецназу. Піднімаючись по сходах, мав комусь пояснити, що я "там" залишив свої речі. Побачив, що постамент і підніжжя пам'ятника облиті рідкою світло-червоною фарбою. Саме погруддя було неушкоджене.
Телефонують батьки і питають: за якою адресою мене забрати? - називаючи одну адресу й одразу іншу - вірну. Мене дивує їх ініціатива, хоча я розумію, що інформація про музей оперативно пішла в масмедіа.
Зміна кадрів, і я знову у приміщенні де знаходиться пам'ятник Домбровському. Але самого погруддя немає, стоїть прямокутний постамент обгорнутий багровою тканиною. Завдяки якій, слідів фарби взагалі як і не існувало. Ведеться підготовка до служби божої. Сидять в два ряди до два десятка людей, дивлячись у півбока на пастора чи то ксьонза, який щось готує до початку служби. Кілька жінок вмикають магнітофони, аби записати проповідь, а в результаті виходить, що вмикаються голоси інших проповідей, і від того балагану поспіхом вимикають, аби не заважати своїм метушінням.
Я йду з того музею геть. Виходжу на вулицю  і йдучи, чую з іншої сторони дороги шум, крики і плач дитини-підлітка. Роздивляюсь і бачу біля нього його перелякану маму, яка нічим не може йому зарадити, і поліцію, яка вибиває свідчення про скоєний напад. Як я зрозумів, мама стоїть тому, що він є неповнолітним, і без неї поліція не має права робити допит. Поліціянт голосно б'є гумовою палицею по підвіконню, на якому сидить той хлопець, випитуючи подробиці нападу, в якому він брав участь. Хлопець крізь сльози і реви нічого питомого повідати не може, адже був одним із найменших у групі. Він не встиг втекти, тому пощастило найменше.