Дівчина-бригадир. До неї прийшла рознарядка від керівництва, що саме має кожен зробити за сьогодні. Так відбувається щодень. Я з нею приходжу до хлопців, яким вона зачитує завдання: пройтись туристичним маршрутом. Так, як всі сидять укупі, беруть мапу і намагаються зрозуміти обсяги такої подорожі. Дивлюсь на ту схему і розумію певну плутаність того маршруту. Бачу, що їм важко в тому розібратися. Нині їм не просто фізична праця, а тривала прогулянка десь між полями, ярами, лісами. Розуміють, що така "праця" однозначно затягнеться до пізнього вечора. Я ж з бригадиркою маю їхати на якусь дачу, десь за місто. Так, як завдання роздали з ранку, ні я, ні хлопці до всього цього не готові. Висловлюю побажання обміну з кимось з тієї групи, аби піти з ними по тому маршруту. Й одразу чую від того гурту хлопців згоду, наче вони самі тільки-но хотіли це запропонувати, тому що комусь з п'ятьох треба повернутися без запізнень.
Бригадирка на висловлену пропозицію нічого не каже. Маю шукати свої речі, аби швидко зібратися. Не впевнений чи встигну. Йду в якийсь дім, де ми колись мешкали. В якійсь з кімнат ліжка викладені на підлозі в один ряд. В чистоті тих простирадл учуваю антисанітарію. (Цей образ, трохи видозмінений, фігурував у попедедніх снах, які стерлися з пам'яті, але тут постали знову). Я не знаходжу те, що шукав. Повертаюсь і бачу, як бригадирка при необхідному спорядженні вже йде на зупинку. Там її жде хлопець, із яким вона зустрічається. Думаю: от чому вона була така принципова і нічого не відповіла! Вона була впевнена в мені, а не відомо в кому, хто буде третій. Отже, у неї до мене певна довіра щодо її особистого життя, яке вона поєднує з посадою. Треба поспішати. Можу не встигнути поїхати разом із ними. 0449'
