Приїжджаємо до тієї фірми, заходимо в одне з приміщень у форматі лекційної зали. Таких, як я з десяток-два. При вході ми мали зняти взуття. Своє взуття поставив у шафу, що була біля дверей в аудиторії. В аудиторії була лекторка, яка почала нам розповідати про благодійність для певного фонду. У мене виникло питання. На незручне питання вона відповіла питанням на питання. Я прошу відповісти однозначно. Тепер вона говорить з інтонацією, що взагалі не лічило б волонтерам. Я звідти йду, вдягнувши куртку і взуття. Сівши в машину, якою приїхав зі знайомою людиною, вона в мене питає: а де твої сандалі? Наче я забув їх на тій зустрічі.
Я повертаюсь у те ж приміщення, в якому проводиться інформаційна робота про благодійність. Я приодчиняю двері і прошу в тієї ж самої лекторки забрати з шафи своє взуття. Вона ігнорить. Потім підходить до мене і зачиняє двері. Я захожу з принципу в аудиторію, бо не виношу ігнорів, і дивлюсь чи є мої сандалі. А їх немає. Помічник (дівчина) цієї лекторки каже, щоб я подивився при вході в іншій шафі. Я пішов дивитися там і на взуття інших, які стояли біля дверей. Ніде їх не знайшов. Подумалось про нелогічне: які можуть бути в мене сандалі, якщо я був у туфлях весь час? Просто тому, що мені про це сказали?.. Я повертаюсь до чоловіка з яким їхав у машині, і який за них запитував, і кажу, що їх не знайшов, бо їх могло й не бути.
Проходимо різної висоти проходи: для когось нормальна висота стелі, а для когось замалі. Мені - комфортно, у мене стеля під мій зріст.
Паровоз-жінка. З м'якими частинами, як груди, що мають приєднатися до іншого паровоза, який відвіз її в якусь сторону. Ті груди відпадали від злучення на повороті під час зрушення з місця. Але на наступному повороті все пішло добре.
