Зустрічаю по дорозі дівчину, яка працює в ляльковому театрі. Згадую про себе, як і я колись там працював. Питаю: "Чи можна підійти до директора і поговорити по співпраці?" Каже, що він на місці. Я обіцяю сьогодні ж підійти. Приходжу, при дверях зустрічаю цивільну охорону, яка питає в мене до кого? Кажу: "До директора, по співпраці". Уточнюють: "Якій?" Продовжую: "Є представником заводу пакувальних матеріалів. Вам пропонували коробки?" Бачу, що людина не готова надати відповідь і розуміє, що варто пропустити. Заходжу в приміщення і потрапляю в гримерну, більше схожу на приватну перукарню. Тут же бачу згадану знайому, яка проявляє ініціативу зробити для мене екскурсію закладом: як все змінилося з того часу, коли я був тут востаннє, - але до того не доходить. Бачу однокласницю, а за короткий час директорку школи, в якій вчився. Так, як комусь про щось говорив, перериваю оповідь і додаю, а от і В.І., пам'ятаєте, як я у вас вчився? А подумки: "Як же можете пам'ятати такі деталі, коли за рік зі школи випускаються стільки дітей?" Зауважив, що тут працює одна моя однокласниця, а тут, гоп! - ще одна. Здаля: привіт-привіт! Слово за слово із приємними посмішками, а на завершення розмови материнські обійми і... о, боже: вона вирішила мене поцілувати в шию, провівши на останок язиком. Подумки: тьотя, ти чо?.. Вона йде, а я коментую при всіх її вчинок: "Видно, у бабуськи не все добре з роками!" - натякаючи на голову. Розумію, що потрапив у не той час, може, й не те місце: не одним клієнтом живе бізнес! Висловив намір піти, виказуючи останні репліки згаданій знайомій із вулиці. 0325'
Спортсмен, якого готують до бою: ось-ось і він вийде на ринг! Якийсь повнуватий китаєць шприцом наповнює якоюсь рідиною литкові м'язи тіла. Цей лікар спортсмену знайомий і, видно, робить таке з ним не перший раз. Я з кимось стою і спостерігаю за тим процесом. Спортсмену від того боляче і він, стиснувши зуби, тамує свій біль. Від того безперервного уколу то в одну ногу, то в іншу, видно, як вони аж набувають, як м'ячі. Потім, закінчивши роботу, китаєць прощається з тренером і спортсменом характерним національним жестом, склавши долоньки і опускаючи донизу голову. Тренер каже: "Пора!" І в реальному житті лунає для мене будильник. 0500'
