Сон 231218 "У пошуках вдалого ракурсу"

Колись показував жінці старе місто, тепер показую донці. Проходимо тими ж вулицями. Ось вже бачу: робимо коло. Виходимо на площу, на якій я вже колись був. Проводжу екскурсію. Розповідаю про знайому мені архітектуру. Шукаю ракурси для фото. Підходжу ближче, відходжу... і все ніяк не можу виділити бажане. Складність полягає в тому, що в глибині площі стоїть великий храм, по центру - менший храм, який наче виконує функцію музею, біля якого є два пам'ятника: святому, можливо, духівникові та сфінксу з виразно вимальованими в біле очима з чорними цятками. Сфінкс був менших розмірів за "святого". Як не обирав ракурс: храм удалині та пам'ятник чоловікові з простягнутою рукою і витягнутим уперед пальцем, - ніяк не вдавалося уникнути того сфінкса, що щораз був "не в тему": псував бажаний кадр.
Потрапляємо на наукову конференцію, де обговорюється питання переносу того сфінкса, який давно псує овид площі. Якась жіночка бере слово й каже, що по документах він не був введений ув експлуатацію. Наче він є, а по документах - немає! Хоча вже всім уже в'ївся в очі, його треба грамотно кудись перенести, тому вирішили, що по документах він пройде, як

Напівслон!!!

Я ходжу по залу, де проходить та конференція, і шукаю ракурс для фотознімування. З'являються противники переносу. Тут якісь жінки починають "чубитися" між собою, а я ловлю кадр за кадром, намагаючись передбачити їхні дії.
P.S. У сні присутні деякі елементи з переглянутого на ніч мультфільму "Секрети домашніх тварин", зокрема очі песика, подібного до кота, перейняті в мій сон для "сфінкса".

Сон 101218 "Творчі люди на дорозі"

Приїжджаємо машиною до вітрового млина, що знаходиться на красивому лоні природи, але прямої практичної функції не виконує. Це щось схоже на ресторан з натяком на лазню. Звертаю увагу на художньо викладені дрова. Мені подобається "картинка" з ними, зокрема гра світла і тіней, що простягаються від мене вглиб будови. Такий ефект утворюється завдяки якогось сяйва, що знаходиться за моєю спиною. Я відходжу так, аби сфотографувати ті дрова, щоб не падала моя тінь. Потім оцінюю красу власної тіні, що простягається до них, також фотографую і свою тінь. Потім фотографую тьмаво впізнаваних акторів. Серед яких один чоловік, що просить показати дорогу до Житомира. Розглядаюсь, а з ним ще двоє на своїх машинах. Просять показати дорогу. Ми дивимось по GPRS і їдемо, вони за нами. Мають поспішити, адже наш водій цієї миті виявився нетерплячим: швидко набирає швидкість і жене по трасі. 0446'

Їдемо всією родиною на якесь свято: я, дружина і діти. Під'їхали до головної дороги, зупинились, аби пройшли люди та проїхали машини. Тут я бачу давнього житомирського знайомого, поета та історика Юрія М., який іде з дитячою коляскою і дружиною по тій дорозі, на яку ми маємо виїхати. До коляски прив'язаний великий собака. Моя дружина розмовляє з кимось по телефону і я хочу їй зауважити, що бачу Ю.М. Виїжджаємо на дорогу, а тієї миті він відходить від коляски і дружини й іде кудись у сторону. За однією собакою побачив другу - меншу. Ми вирівнюємося і я бачу, що в них в колясці не дитина, а ще дві маленькі собаки. Проїхавшись трохи вперед і зустрівшись із ними очима, крізь скло добачив, що в тій же колясці, яка вже не просто дитяча, а цілий возик, сидить усміхнена та кучерява, як пудель Юлія С. Машиною став біля довгої колії, що йде за обрій - далі асфальту немає. Це місце - натяк на залізничну станцію, яка, можливо, була нею. Свідченням тому є поряд занедбана невелика споруда. Починаю про щось до них говорити. Жінка каже: "ми сходимо і далі підемо так!"

Сон 201118 "Пластика збережених образів"

Я виходжу з незнайомого дому і дивлюсь у перспективу. Бачу красивий ракурс, який надихає мене до світлування. Починаю фотографувати краєвиди. Основні елементи поєднання: осінній ліс, небо, дорога / споруда. Захоплює просторовість у поєднанні з яскравими кольорами і їх контрастами. Більше уваги починаю приділяти старому об'єкту на лоні природи. Знаходиться він на великій території, оточеній лісом. Сама споруда являє собою покинутий доволі багато років тому початок будівництва, у вигляді ансамблю залізобетонних каркасів різної форми. В тій давності пересвідчився остаточно, коли буквально виповзав з-поміж елементів тієї конструкції, натрапляючи на вимитий "часом" бетон, зіржавілу арматуру, що визирала з нього. Якийсь чоловік, з кола тих, із ким я був у домі, підходить до мене і пропонує допомогу. Дякую, але кажу, що сам! - і встаю на ноги. Задоволений від збереженої пластики побачених образів.

Сон 160618 "Технічні колізії"

Їдемо машиною з одного населенного пункта в інший. Дорога довга. Водій повідомляє, що є проблеми з карданним валом, тому мусить їхати повільно. Я кажу, що можна заїхати на СТО, запитати в них: чи  могли б вони тут щось в цьому зарадити. Водій спробував заперечити, з думкою, що він уже пробував, де в результаті нічого з того не вийшло. Я настояв, адже це дорога, а запитати - нічого не коштує. Ми заїжджаємо в найближче СТО. Там грала польська музика. Майстер, який вийшов до нас назустріч і вислухавши проблему, сказав, що спробує щось з'ясувати і пішов до когось за якісь віддалені двері. У розмові був перехід з польської на українську. У той же час до нас згори почав спускатися український письменник Юрій Винничук. Я в захваті від такої зустрічі переживаю кілька емоційних думок. Спочатку приходить осяяння:
- це ж Винники, що під Львовом;
- як добре, що Винничук знає також польську;
- як його легко впізнати: він завжди невимушено може до когось прийти в гості, щоб "потусити";
- я в цьому році не сфотографувався з жодним письменником і не був на жодному мистецькому заході;
- обов'язково маю з Юрком зробити спільну світлину.
Я підходжу до нього і кажу про свій намір. Прошу когось з присутніх сфотографувати нас на мій телефон. Юрій Винничук трохи подивований швидкістю подій, виказує з легким гумором здивування. На що я кажу йому: у мене з вами вже є кілька світлин, а ця для мене буде найдорожча. Він стає зліва біля мене, обіймає і прихиляє голову до мого плеча так, аби це читалось, що ми найліпші в світі друзі. Я пробую взаємно обійняти його, шукаючи, куди ліпше покласти руку: на талію, плече, але рука не знаходить остаточного рішення і я складаю руки десь за собою. Раптом виходить із дальніх дверей якась жінка з великим фотоапаратом і каже, що вона те зробить належним чином. Пробує змінити ракурс, тло. По ходу я вношу свої пропозиції: де саме на цьому СТО ліпше нам стати для знімування, адже на різних ділянках стін були зображені різні графіті. З того переставляння так нічого і не виходить. Хтось каже, що для Юрія підготував дві курки, зготовлені за спеціальним рецептом, і подає нам їх на таці: одна біля одної. Ми сідаємо за стіл і пробуємо їх. На вигляд ті кури були доволі білі, аж прозорі: чи то так зварені чи печені, не відомо. Скоштувавши, відчув дивний смак, а Юрко дослідивши ще й кості, виніс тим курам вердикт: пісна собачатина. На що почув схвальний відгук зі сторони тих, хто готував і подавав цю страву.
За всіх обставин я так і не зрозумів: чи вийшла в мене з Юрком спільна світлина.

Гуртожиток. Але таке відчуття, що це підводний човен з видом на вулицю. Стіни, елементи конструкції, зокрема переходи та сходи виконані переважно з металу.
Хтось новенький прийшов поселитися.
Одна жінка, що мешкає знизу, має проблеми з ванною, зокрема з водою. Їй запропонували користуватися тією, що й всі, але вона відмовилась. Відповіла, що якось так і далі сама користуватиметься нею, бо вже так звикла. Я розумію, що в ненакращому стані й наша ванна, де ті ж проблеми з водою, але, в порівнянні з її, в рази краще. Як вона там миється?..
Приїхала, без зголошення про вільні місця, ще одна родина: чоловік, жінка, дитина. Видно, що чоловік тут заїздом, без конкретного місця роботи. У мене виникло питання:
- Ким працюєш?
- Жонглером, - відповів він.
За вікном іде сильний дощ, я простягаю руку, щоб закрити раму, рука та одяг від того намокають. Цікаво, що рама вікна відкривалась назовні, як того не буває в реальному житті.
Подумав, що треба запитати в господарів: можливо, ще існують вільні койки.

Велику дорожню торбу ліфтом піднімаю на самий поверх. Разом з торбою ще якісь речі, але в меншому об'ємі. Зійшовши з ліфта, розумію, що я поверхом нижче. Викликаючи ліфт наново, він вже не зупинявся. Але до мене прийшла дивна ідея: під ліфтом існував спеціальний "рятівний кош" (принаймні, я так подумав), у вигляді аналогічного ліфта, але простішого і виконаного з дерева, який зупинявся кожного разу поверхом нижче, як в моєму випадку. Я поклав в нього свої торби, поки ліфт був поверхом вище, з думкою, що ліфт має такий же рятівний "запас" руху далі вгору. Пішов до верхнього поверху пішки довгими спіральними колами. Навіть трохи знудився. Коли дійшов до ліфта, зрозумів, що він вже поїхав донизу, а мені вже треба зустрічати дружину. Розповідаю їй про те, як залишились речі в ліфті. Сідаємо на автобус. Я знаю, що за пару зупинок нам сходити, але ловлю поглядом, що ми все проїхали, а так і не зійшли.
- Ми проїхали! А як же речі?
- Заберемо завтра, як приїдемо! - каже дружина.
- Це ж ліфт, а речі може розчавити!.. - відвідала мене химерна думка.
- Нічого не станеться, завтра заберемо!
- А куди їдемо?
- До бабці! - відповіла сентиментальним голосом дружина.