Сон 271022 "Навчання і практика"

Іду дорогою з колишнім (віднедавна) прем'єр-міністром Великобританії Борисом Джонсоном. Місце: дорога з напрямком у центр рідного міста біля парку, через який ходив колись до школи. Іде цілеспрямовано, широкими кроками (так, як ми його знаємо в реальному житті). Щось до мене говорить англійською, а я розумію лише загальні фрази. Проходимо плац, який видно через дорогу, (в реалі там стоїть сусідський дім) на якому новобранці до війська проходять вишкіл: вчаться оперативно складати та розкладати рюкзаки зі своїми речами та амуніцією. Кажу спонтанно до Бориса Джонсона польською "ćwiczenie", розумію, що не зрозумів і підбираю більш універсальне слово "практика". На що схвально та задоволено реагує. Неподалік, уже біля траси бачимо іншу групу військових - підготовлених до виїзду. Опинившись на іншому боці вулиці, біля проїзду, на якому є батьківський дім, тепер іду вже не з Б.Д., а з малою дитиною на руках, яку сприймаю за свою доньку. Біля воріт, при вході на проїзд (в реалі воріт там немає) зустрічаю сусідку (троюрідну тітку), яка каже, наскільки у мене розумна дитина, адже це спостерегла ще раніше, коли мала нагоду за нею доглядати. Своїм мовчазним виразом показую, що в мене навіть немає в тому сумніву. Йду з дитиною далі, продовжуючи тримати її на руках. Кажу до неї: "Треба вчити англійську, а то виходить так, що нічого не розумію, хоча пару слів сказати можу!". На цих словах у воротах на подвір'я дому зустрічаю сестру шкільного друга, яка у відповідь каже: "Звертайся - перекладу!". Заходжу з дитиною в дім, а при вході наставлені різні речі, переважно взуття. Ставлю дитину на підлогу, щось їй коментую. Лишній раз відзначаю для себе, наскільки вона уважна та мудра. 0420'

Сон 051219 "Алогічний вчинок"

У мене важлива поїздка, мета якої: подати документи. Завчасно куплений квиток на 9 годину ранку. Зараз на годиннику: за п'ятнадцять восьма. Я ж стою на зупинці й очікую на міський тролейбус, яким маю доїхати на автовокзал. Під'їжджають два транспортних засоби. З одного виходить водій і в розмові з кимось каже, що до кінцевої він доїжджає на 45 хв. Дивлюсь на годинник і розумію, що встигатиму. Озираюсь на другий тролейбус, що під'їхав першим, зокрема, його номер, розумію, що треба сідати на той, яким знаю точно, що доїду. В салон сідає останній пасажир, а я розумію, що моя сумка, що має бути на плечі, стоїть на зупинці, ближче до першого тролейбуса. Розумію, що не встигатиму її забрати і тролейбус вже рушатиме, роблю алогічний крок: заскочую з думкою про час, адже мені треба встигнути доїхати! Транспорт починає їхати й у салоні починаю розуміти всю трагічність ситуації: в тій сумці в мене документи, квиток на очікувану годину, ще й нічим розрахуватися, як до мене підійде кондуктор. Тролейбус завертає вліво, до приватного сектору (зміна маршруту: об'їжджає міст, на якому ремонт), а я вже думаю, як мені зійти, аби забрати сумку. Тисну на кнопку виклику до водія, але розумію, що зараз він іде на спуск і не зупиниться. За спуском короткий поворот, ще поворот... Якщо зійду, скільки ж ітиму пішки? Треба доїхати до першої зупинки і пересісти на зустрічний. У транспорті тісно, як у консервній банці. Я стою спиною до якоїсь дівчини середнього зросту. Відчуваю на спині її руки, якими вона витримує дистанцію до себе. Далі відчуваю щось незвичне: руки розпрямляються і огортають мене за талію. Цієї миті проходить кондуктор, якому хочу пояснити ситуацію, що не маю грошей, адже забув сумку на зупинці. Кондуктор, проштовхуючись між людьми, нічого не каже, навіть не дивиться на мене, рухаючись далі й розраховуючи тих, хто подає гроші. Я ж пробую розвернутися, аби побачити: що за незнайомка пробує до мене прихилитися, але мені так і не вдається. Опускаю її руки, аби пролізти вперед до виходу. По ту сторону дороги бачу зупинку у зворотньому напрямку. Отже, десь зараз буду вже сходити. 0250'

Я на курсах, де в паузі між роботою нас навчають робити монтаж. Колеги стали в чергу. Кожен має пройти практику за 10-15 хвилин. Стоїть кілька видів обладнання, яке треба буде спробувати зібрати. Я трохи запізнився, тому мені пару колег з черги кажуть, що я заслужив стати ближче до початку черги. Я йду і стаю. Хтось пробує обуритися, але йому наводять залізний аргумент, щось на зразок того, що я заслужив! Після чого обурення мовкає. Вчитель-практик для мене вигадує свій варіант роботи з тим обладнанням. Потім я іду з ним до іншого об'єкту, на цьому ж підприємстві. Сидимо й розмовляємо про роботу, навчання, чи бачив він на цьому заводі увесь виробничий процес?.. Відповів, що був лише у двух спорудах. Цікава мить: під час всіх тих подій відчув приємний запах парфумів, аж захотілося спитати: яка їх назва? - але не було в кого. Простий повів повітря. 0500'