Я проходжу центральною вулицею міста, від якої ідуть завороти до внутрішніх дворів будинків. Усе на тій вулиці монументальне. Що не внутрішній двір - ресторан. Отже, виходить так, що ресторан - це не конкретні двері, а ряд парадних входів у будинку. Я заходжу то в один двір, то в другий. Почуваю себе якимсь ревізором. На одному з поворотів у двір заїждає карета, і сприймаючи це за певний знак, вирішую завітати туди, аби щось замовити поїсти. Проходжусь у глиб двору, вирішую в які двері зайти. Деякі відвідувачі сидять як у залах, так і на вулиці. Повертаюсь до початку того двору і заходжу в середину, де сідаю за один зі столиків, що біля вікна. Дивлюсь в гаманець: на скільки можу розраховувати, а він повний-повнюсінький. Сиджу і вивчаю меню. До мене ще ніхто не підходить. Я встаю і відходжу від столика. Як тут з'являється хлопець, який доставляє до моєї тарілки свою, і я розумію, що він буде моїм загадковим сусідом по столу. Помічаю, що хлопець має на спині мало виражений горб. За ним заходить до зали якийсь старший чоловік і виходить. Дивлячись на них, я розумію, що це обслуговуючий персонал. Начебто вже щось принесли "однотипне" і я можу "з чогось" починати їсти. Заводжу розмову з цим хлопцем, так і не їм - очікую решту страв.
