Костьол. Сиджу серед прихожан. Якоїсь миті треба полагодити якийсь апарат і я проявляю ініціативу. Треба скласти дві частини одного цілого на чотири гвинтика. Іду ближче до кафедри і сідаю біля ксьондза праворуч. Розуміючи, що оригінальних болтиків немає, я дістаю невідь-звідки залізну коробку з асорті "гайка-гвинтик" і починаю шукати. (Така коробка, асоціативно нагадує подібну з реалу, яка стояла в діда у гаражі, якщо вірніше: велика банка з-під оселедця. Нині такі не продають). Перед цим свою присутність доповнюю анекдотом на запрошення ксьондза. Публіка сприймає позитивно. Вишукуючи в коробці потрібної довжини і товщини гвинтик, длубаюся-длубаюся, але так і не знаходжу бажаного розміру: є всі, а от такого, як мені треба - жодного. Даю подивитися на них ксьондзу, а виходить так, що він занурює своє обличчя прямо у металеву коробку з тим асорті. Його ніс набуває іржавого відтінку. На цей казус розповідаю публіці наступний анекдот. Одразу вибачаюсь за правдоподібність, адже в пам'яті залишилась лише загальна суть: отже, під час святкового дійства молодята прийшли до ксьондза з кремовим тортом, а він так низько подякував, що занурив свого носа прямо в його крем. Тепер вдруге публіка сприймає мій анекдот на позитиві і від цього моменту розумію дві речі: по-перше, для активного відвідування костьолу така позитивна атмосфера - це плюс, по-друге, безперервною увагою до себе витісняю самого ксьондза, а це - мінус. Вловивши, що розуміємо один одного з пів слова, припиняю свій гумор і вмовкаю. З'являється перерва і до ксьондза на розмову до окремої авдиторії приходить якась прихожанка. Не порушуючи приватности, покидаю приміщення і йду геть.
