Іду рідним містом. Відбувається якийсь міський захід. На вулицях багато народу. Маю через плече якусь стильну сумку і в руці шкіряний портфель. Приходжу в бібліотеку, потрапляю на завершення показу фільму "Божевільний". За контекстом обговорення, що почався, стало ясно, що фільм за образом головного героя відображає росіян. Глядачам сподобалась закрученість сюжету та режисерський задум. Без перегляду самого фільму бути тут далі стало не цікаво, отож, пішов далі. По дорозі на сходах зустрічаю знайому пару, але не можу пригадати звідки. Вони мене бачать, вітаються, радіють, що знову зустрілися через рік. Питають, чи я їх пригадую. У мене на їхню реакцію присутнє якесь відчуття байдужости до розмови, хоча цього для них не виказую. Кажу, що так буває: "...мене багато хто знає в Житомирі". Виявилось, що ми йшли до одних і тих самих дверей. По дорозі побачив спільний портрет двох знайомих мені людей, знаю, що один з них помер. Подумки: от їх я знаю, а вас не пригадую. Заходимо разом і за присутньою там авдиторією розумію, що це збір директорів бібліотек области. Чому я тут: кожного року отримую SMSку, де мене офіційно запрошують, хоча давно не в темі: про що будуть говорити. Вирішую, що посиджу та послухаю. Лише тут розумію, що ця пара є з Новоград-Волинського (нині Звягель). Колись давно у них я виступав зі своїми поезіями. Пригадується, що хороший був захід, і лише зараз зрозумів, чому вони мені так зраділи. (В реалі там був не авторський вечір, а присвячений творчості Юрка Ґудзя. До слова: хто був від керівництва? - не пам'ятаю). Десь тут же, де сидів, знаходжу якусь неповну в'язку ключів ще з тих далеких часів. Починаю порпатися у своєму портфелі та шукати подібну в себе. Знаходжу і розумію, що сам маю повнішу в'язку ключів. Ще поряд мене виявилась якась рамка на підлозі обок стіни з іншим портретом. Вирішив її дослідити, а там, як її розвернути і почати розбирати, багато різних маленьких портретиків незнайомих мені людей, як на паспорт. Підходить директор і роз'яснює мені про всі ті ключі та світлини.
Приходить син, а на вигляд - малий за віком (років п'яти-шести), і каже, що "з ним не хочуть гратися, а він з ними хоче". Згадую, що в гостях у нас діти кума (хрещеного доньки). Іду з ним в сусідню кімнату і розумію, що його діти дійсно доволі старші в порівнянні з моїм сином (в реалі все навпаки). Син сідає за стіл і складає якісь пазли та кубики, а їм цікаво просто сидіти на дивані та "вивчати" свої телефони.
Дональд Трамп навпроти Капітолію. (З реалу: пройшла подібна інформація в пресі, а вже уві сні обігралась з цим кумедна історія, яка детально не пригадується).
Підходимо до дерева і хтось каже, що якась дитина їсть з під неї траву, а так не можна, адже росте в місті (абсурдний аргумент). Кажу (але вже тут проступає моя іронія у подібній формі), що їсти її можна, адже росте не на ґрунті, а на кавалку асфальту, бо висаджена дриновим методом у формі квадрату.
P.S. Головне форма, а без неї не існуватиме наповнення, без останнього - не існуватиме змісту, а там і життя сповненого сенсом.