Дивлюсь якусь телепередачу і за сюжетом опиняюсь у знайомому місці (таке переконання уві сні), десь на березі моря (Крим), знайома вуличка (так само фігурувала у якихось снах, можливо, забутий спогад із дитинства) на ній знаходиться невеликий музей, на території якого з каменя зроблений корабель. Все виглядає доволі акуратно і симпатично. Враження захоплюючі. Цей сюжет я бачу разом із дружиною по телевізору. (Цікаве спостереження: у зв'язку з війною, пам'ять починає сприймати телевізійну інформацію, як безперервний потік про небезпеку руйнування, втратити життя, горя, яке може раптом прийти в будь-який дім). Прошу дружину звернути увагу на знайомі мені місця. Висловлюю надію, що колись ми їх разом відвідаємо. Пригадую, що в цьому музеї я був ще раз, а другою нагодою була якась спільна прогулянка, як то можливо під час організації творчого відпочинку на нараді літераторів. (Видозмінена асоціація з життєвого досвіду). Отож, телевізійний образ стає частиною того, в чому я починаю перебувати разом із дружиною. Тепер ми переносимось в інше місце, яке так само нагадує мені якесь минуле. (Також певною мірою знайоме, видно, із далеких снів). Опинились не випадково, а так, що приїхали власною автівкою, тією дорогою, що вела від згаданого музею. Біля озера знаходиться дім діда Григорія. (В реальності там немає озер або якихось водойм). Те озеро в одному місці перетікає штучними порогами в якусь річку, набираючи швидкість потоку. Хоча вже стемніло та майже вже нічого не видно, дружина захотіла зайти на рівну площадку першого порогу, з якого і починала збігати вода. Заходить так, що поволі задкує і задкує вглиб од берега, на якому я стою. У мене пересторога, адже ходити по такій воді, навіть по гульки, небезпечно, адже не знаєш, яка там під ногами поверхня. Перше, що асоціативно виникає як пересторога: слизько! Бачу, як в одному місці поріг уривається і вода стрімко падає вниз. Саме до того місця задкує дружина. Попереджаю аби не йшла далі. Вона ж не слухається і на якомусь етапі підсковзується і падає у воду. Ця вода підхоплює її і стрімко несе наступними порогами десь у основний потік річки. У мене паніка. Я нічого не бачу, бо навколо цілковита темрява. В правій руці тримаю ключі від машини, кладу їх в задню кишеню штанів. У лівій руці телефон, не знаю куди його покласти... Біжу до дідового будинку, який стоїть поряд і ставлю його біля фундаменту. Стрімголів - до річки і шукаю дружину. Чую її невиразний голос і в темряві намацую руками поміж води її руки. Розумію, що має бути поранена. Притуляю до свого тіла в починаю підтягувати до берега, але акуратно, відчуваю, як вона вся знаходиться в мулі тієї води. Під пальцями відчуваю, як той мул має нерівномірну структуру, начебто в ній знаходилися колись дощові черви, можливо, у ній і померли. Таке асоціативне відчуття знаходжу їхніх ледь-відчутних хребців у минулому на своїх пальцях. Це все настільки мене виводить із себе емоційно, що я від того шоку просинаюсь.
