Дивлюсь на нерівне поле, з певними пагорбами, ярами, поодинокими рядами дерев і кущів та купою складеного хмизу, про яке давно вже знаю: треба спалити! Іду тим полем разом із батьком, аби нарешті її звести в купку попілу. Підходимо ближче, а це купа якихось торбів, схожих на військові рюкзаки. Батько каже: треба спалити! Я ж озираюсь і в стороні бачу ту купу з хмизом, до якого наближались, але так і не дійшли. Дивуюсь раптовій зміні подій. Батько поливає ті торби бензином і підпалює. Вони трохи горять і гаснуть. "Звісно ж, - міркую собі, - там є навіть фляги! Як їм горіти?" Пропоную батькові взяти гіллячки зі згаданої купи хмизу. Відмовляється. Вперся, що горітиме й так.
Тепер я в знайомому мені місці, яке не один раз приходило уві сні. (Асоціація з давно минулим, відпочинком у м. Дністровськ). Самотньо проходжу знайомими мені стежками біля лиману. Минаю туалет. Зауважую для себе, що пройшло вже бозна скільки років, а в ньому так і не стоять двері. Зустрічаюсь із батьком і розповідаю про враження.
P.S. Сон нагадує певні фрагменти роздумів і асоціацій, підкріплених зустріччю і розмовами з давним знайомим.
