Сон 180420 "Стрибнути з парашутом і я полечу!"

"Дорога додому завжди швидша!" - міркую я по дорозі з Польщі в Україну. Звертаю увагу на дорожні знаки, як їхня певна відмінність за кольорами розрізняє наші країни. Зі мною в салоні пару пасажирів. На якомусь етапі спиняюсь на лоні природи, аби трохи відпочити. Місце має: розгалуження дороги, доволі вільного простору для пристанку, якесь озеро, лісок. Звертаю увагу, що в декількох місцях залишені ящики з недопроданими фруктами, якісь інші харчі, про що можу судити за більшою частиною порожніми лотками. Наприклад, лежать у ячейках порожнього картонного лотка три яблука, по-заводському запаковані в целофан. В якомусь іншому ящику знаходжу пакет молока. Згадую за якусь людину, якому добре було б його запарити. Пробую знайти дату виготовлення і не можу. Тепер я опиняюсь у якомусь гуртожитку, в якому надрізаю той пакет і виливаю вміст у каструлю, грію. Мала за зростом дівчина, років 20-ти, яку я вже знаю (приходить до мене вже кілька разів уві сні, але щоразу з пробудженням сюжети з нею забувалися, принаймні, таке переконання) мало не на пряму звертається до мене з такими словами, аби я визнав, що її кохаю. У неї ж почуття до мене - однозначні. Я ж кажу, щось на зразок:
- Це не так! А таку єресь, як любов до мене, нехай викине з голови!
Вона розходиться плачем і характерною для неї мініістерикою.
- Такого мені ще ніхто не казав! - відповідає по емоційній паузі.
Я ж сміюсь, а вона якось пробує обійняти. У тому пориві з мого носа виривається суха кузулька із незначним вкрапленням живої крові і трапляє на її тіло. У неї певного роду міняється реакція і вона аж радіє тому.
- Що за збочення? - міркую я.
0044'

Я з сином і дружиною, та ще деякими людьми йдемо плутаною дорогою між будинками, лісочком, виходимо на якусь ґрунтову дорогу. Тієї миті я вирішую здійнятися в небо, аби показати синові, як високо можу злетіти. Злітаю і бачу, як віддаляюсь від землі. Зачіпаю по ходу деякі електричні дроти, раз, другий, але без травм. На суттєвій висоті відчуваю, як мене заносить вітер. Починаю спускатися, й у підсумку розумію, що мене занесло у невідому частину міста. Пробую розібратися: що за вулиці?
Раптовий дзвінок від матері: "як рука руку миє". Починає розповідати за свою роботу. Називає фірми (звучать назви), одну їй порадили - виявилась недешева, а в іншій працює її сестра. Завдяки якій переоформила клієнтів у її компанії. А як брати всі договори, то сума вийшла на пів мільйона!
- Знаєш, як мені дзвонили з аеропорту, аби довідатися про організацію польоту, із якою інтонацією до мене говорили? "Вітаю найкращих клієнтів нашої компанії!" А в кінці поцікавились метою польоту. А я кажу: "Поїздка на семінар із франкознавчих студій", - розповідає вона.
Аж здивувалась, адже науковці вперше за її життя наймають більшість місць у літаку.
Я з парашутом, розмірами з рюкзак. Знаходжу фури, аби з їхньої висоти зістрибнути і полетіти далі. Питаю в одного водія, другого. Вони не проти, але в одного з них є характерний люк назовні, зроблений у даху. Вилажу, хоча трохи дико, по поручнях та інших конструкціях салону. Кажу: "мені тільки стрибнути з парашутом і я полечу!" Тієї миті я розумію, що опинився в автобусі, який їде в Київ, куди мені потрібно летіти. Вагаюсь: як зробити краще. 0243'

Сон 160418

Чоловік з чемоданом, темна конячка в політиці. Має зі мною щось домовитися. Ми організовуємо зустріч. Він з неприємними особами. Події відбуваються в ресторані: багато білого кольору (столи, стільці) і денного світла від великих вікон. Я записую потайки нашу зустріч на телефон... Геть неприємна особа. Така ж, але не до кінця зрозуміла, неприємна від нього пропозиція про мою можливу участь у чомусь. (Зміна кадрів). Я вже не в приміщенні, а на лоні природи. Чергова об'ява тієї ж особи. Присутні різні пересічні люди: туристи, відпочивальники. На столі стоїть його пропозиція, чи щось того роду - в пам'яті залишилось щось округле та прямокутне, як валіза. Я хочу засвітлити цей компромат. Уже вийняв телефон, почав знімувати, але спохопився, що на телефоні присутнє більш компрометуєче відео з цією особою, яке я знімав у ресторані з-під столу, зокрема, як він гидко сміється над певними цінностями.


Картонний кабінат. Я там працюю. З підвального приміщення, що слугує за стокову яму для води, з метою технологічного охолодження певних агрегатів, знайшли великий контейнер оригінальної форми з часів ІІ світової війни. Підняли його нагору. Він по-серйозному зачинений замками ричагово-розсувного типу, які не так просто зрушити, аби відчинити. Очевидно, що контейнер був доставлений з Німеччини, але за яких обставин був схований від стороннього ока? - залишалось загадкою. Зібралась офіційна комісія, щоб узяти участь у його розпломбуванні та складанні акту того, що всередині. Припускали навіть наявність бомби чи снарядів ІІ Світової війни. Певними зусиллями його відчинили. Відчиняв його безпосередньо генеральний директор комбінату. Як виявилось, там були двигуни по-серйозному закріплені кожна на гідравлічно-амортизаційні системи, які згодом вилучили їх з контейнера додолу. Видно, вони мали бути задіяними для цього комбінату, що діяв ще за часів ІІ світової війни для потреб фронту. Інженери обговорюють: що з тими двигунами робити. Хтось безнадійно повідомляє, що вони на меншу напругу та у зв'язку з тим, що пробули стільки часу у воді - їх тільки, що на металобрухт.
У мене певне завдання від генерального директора. Я маю вийти в місто. Беру монети, залишені на якомусь сіні чи то дерев'яних ошурках до того, як почали відчиняти контейнер. Іду з ними в місто. Зупиняюсь біля п'ятиповерхового житлового будинку, виймаю монети, щоб їх втавити в альбом, який поклав на капот машини. Монети доволі великі - з долоню. На одній монеті зображений Іван Франко, на другій - Юрій Федькович на інших - Тарас Шевченко, на одній з монет - фраґмент голодомору. Звороти прикрашені сценами з творів згаданих письменників. Монети - без номіналу, виконані доволі акуратно і цікаво, але надзвичайно великі, щоб їх називати монетами, скорше це медальйони, які виготовляли в якості сувенірної продукції. Цікава у мене майнула думка: двоє авторів зі західної України... Образ Шевченка залишився в пам'яті невиразним... Так як монети незручно великі, я все ж таки мушу покласти їх у фотоальбом, у якому світлини кріпляться під плівку. На перших сторінках все зайнято, наприкінці вільніше. Разом з монетами я маю шматок хліба, який розрізаю на тонкі скибки. Одна скибка відрізана мною нерівно... Як монети, так і хліб я кладу в альбом, але на окремих сторінках. До мене виходить друг мого двоюрідного брата, якого бачу перший раз. Він питає, чи просохне хліб, якщо я так його складатиму? Я відповідаю, що все буде добре: альбом повністю не закривається і хлібу це не зашкодить.