Сон 170824 "Корейський серіал"

Дивлюсь якийсь корейський підлітковий телесеріал. Тепер якесь переконання, що переглянув перший сезон. Пригоди підлітків прості, подекуди смішні та дещо наївні. Починаю дивитися новий сезон, а з першого фільму - якась жесть. По-перше, нова обстановка і локація: дім, у якому вони зустрічаються зовсім інший. До кола тих самих друзів, що в першому сезоні, раптом долучається агресивне коло незнайомих хлопців. У якийсь момент ці хлопці не просто починають домінувати, а виставляють свої правила гри та поведінки. Видно наляканість і безпомічність першої групи, знайомої глядачам. У скорому часі, прямо в першому відрізку другого сезону, один із хлопців нової групи, з явними рисами авторитаризму, підмовляє "своїх", а настрахує "старих" героїв фільму, та ґвалтує дівчину. Настільки огидно змінились сцена, що я перестаю на це дивитися, але інтерес: як розвиватимуться події далі, залишається. Тепер, після скоєного злочину одні сидять собою задоволені, а інші перелякані. Раптом виявляється, що давня група з хлопців і дівчат спробували покликати когось на допомогу, пославши два відеоповідомлення з підтекстом, який мали б зрозуміти їх отримувачі. На тому короткому відео у форматі "Тік-ток" три смішних героя роблять кумедну сценку, щось на зразок фільмів Чарлі Чапліна, але двоє на тому відео і є їх отримувачами, чого не розуміють злочинці. Їм не сподобалось, що телефони залишились увімкнутими і щось вийшло з-під їхнього контролю, але за тими однаковими відео нічого змістовного не підозрюють. Як зрозумів, на цих відео були люди, які їх знали особисто. Якимось чином, аби посприяти вирішенню цієї страшної ситуації, наче опиняюсь у сюжеті фільму, а так, як не є його учасником, вільно виходжу з їхнього дому на вулицю та помічаю одного з героїв того відеоролика: міцний чоловік, який схилився і щось робить чи допомагає своїй дитині років десяти. Підходжу до нього, аби попросити допомогу для його знайомих, торкаюсь плеча, він розгинається та дивиться на мене, а це виявляється зовсім інша людина: кум колишнього мого директора, на якого працював десять років тому. Він має характерну усмішку "на всі зуби". Дивиться на мене, а я лишень вітаюсь і розумію якусь безпорадність, аби допомогти тим героям. Дивлюсь на його доньку, а в неї також зубатий рот, але щось не пощастило - не успадкувала від тата рівні зуби, навіть не усміхається. На тому прокинувся, почувши сторонні звуки з реалу.