Сон 130518 "Підміна пасуватиме"

Господарство. Я складаю металеву конструкцію з поворотом. Процес складання переміщується з двору на кухню. Щось не пасує з однієї частини до іншої. На допомогу приходить колега, який береться робити сам. Мені краще, адже більше часу на збори: я знаю, що на підміну мені до бригади приїде інша людина. Я в стороні сростерігаю за процесом. Думаю, що треба засвітлувати складання, як то воно вийде вже готове, адже треба буде світлину додати до блога моїх снів, який я веду. А тут все пасуватиме одне до другого. 2345'

Смажив м'ясо і варив гречку одразу на одній, але великій пательні. Готувалось все це по кілька порцій. Оригінально, але все відбувалось не вдома, а в якомусь чи то закладі харчування, чи банку, який знаходиться на вулиці, що нагадала мені Михайлівську в Житомирі. Сідав їсти разом із дружиною. Про щось приємно розмовляли. На касі, на вигляд, як у звичайній кав'ярні або ресторані, працівники закладу почали вибивати нам чек і зауважили, що в мене є штраф, який треба оплатити. Я спитав: звідки? На що дівчата відповіли: з Мирополя! (Подумки, на карті України, я уявив Маріуполь). Я вголос згадую, що той штраф, то якась смішна помилка, яка була пов'язана з уплатою комунальних, яка виписувалась на дружину, а оплачував я, а згодом, так само, виписали на моє ім'я. На що дівчата з каси кажуть: так, помилка-помилка! А нам безтурботно і на серцях легко. Над сказаним, у раптовому повороті подій, весело сміємося. 0315'

Лава (розплав) розтікається по сходах на тому виробництві, на якому я свого часу працював. Стою знизу, а мені треба піднятися вверх. Там люди, які, на мою думку, потребують допомоги в даній нештатній ситуації. Я кажу хлопцям, що на других сходах зверху, як до них мені піднятися? А вони мені у відповідь: можеш так іти по розплаву, вже можна! Хтось від них зверху пробує бігом перескочити по залитих лавою сходах. Я не ризикую, зважую, що за будь-яких обставин моє робоче взуття не витримає тієї температури.

Я їду з колегами на новий об'єкт. На півдорозі я запитую, то куди ж ми цього разу їдемо? На що колега іронічно: я ж тобі розповідав! Я у відповідь: ти ж знаєш, коли працюєш, щось слухаєш і чуєш, щось думаєш про те, що робиш і як робитимеш далі. Відповідь була коротка: побачиш! У ту ж мить, я дивлюсь на дорогу, а інший колега, що любить поговорити, так забалакався, що мало не створює на дорозі аварійну ситуацію. Я дивлюсь, а в місці, де дорога звужується, нам назустріч їде автобус, а ми з'їжджаємо в огорожу. Я кажу: автобус, гальмуй! Я рефлекторно натискаю під ногами на уявні педалі. Наша машина зупиняється, автобус пригальмовує і їде далі. Я опановую емоції і виявляю, що за кермом був я, а не хто інший. Приїжджаємо на об'єкт - монастир із храмовим комплексом у вигляді фортеці. Я згадую, що ми тут вже були. І одразу кажу собі: це ж Рівненька область! Нас зустрічає хтось із працівників закладу й одразу каже, що в тій іранській родині діти взагалі стали неконтрольованими. Я згадав ту родину, і мені й нині було дивно, що вона мешкає ще там у монастирі. Ми підійшли ближче до споруди. Під нею сиділо пару чоловік. Поки наш начальник пішов спілкуватися за роботу, я звернув увагу да дівчину, яка сумно сиділа на сонці під великою кам'яною стіною. Я спитав у неї за її самопочуття і почув, щось на зразок розчарованості в коханні, і що вона готова піти від свого чоловіка. Я кажу, що у нас є хлопака, який якраз і шукає кохання на все життя, бо ми вже втомилися слухати від нього про дівчат. Зву до себе колегу і в кількох словах окреслюю, що це може бути його доля, нехай поспілкується. А дівчина, побачивши його, без комплексів одразу полізла в обійми і цілуватися. На що ми від нього почули: та що ви, я так одразу не готовий! Але дивлячись на них, зрозумів, що йому її поцілунки стали до вподоби. Раптом ід такого розвороту подій подумалось: чи не є ця дівчина легкої поведінки? Ще й тут, на такому місці, де її може спіткати будь-який турист?