- це ж Винники, що під Львовом;
- як добре, що Винничук знає також польську;
- як його легко впізнати: він завжди невимушено може до когось прийти в гості, щоб "потусити";
- я в цьому році не сфотографувався з жодним письменником і не був на жодному мистецькому заході;
- обов'язково маю з Юрком зробити спільну світлину.
Я підходжу до нього і кажу про свій намір. Прошу когось з присутніх сфотографувати нас на мій телефон. Юрій Винничук трохи подивований швидкістю подій, виказує з легким гумором здивування. На що я кажу йому: у мене з вами вже є кілька світлин, а ця для мене буде найдорожча. Він стає зліва біля мене, обіймає і прихиляє голову до мого плеча так, аби це читалось, що ми найліпші в світі друзі. Я пробую взаємно обійняти його, шукаючи, куди ліпше покласти руку: на талію, плече, але рука не знаходить остаточного рішення і я складаю руки десь за собою. Раптом виходить із дальніх дверей якась жінка з великим фотоапаратом і каже, що вона те зробить належним чином. Пробує змінити ракурс, тло. По ходу я вношу свої пропозиції: де саме на цьому СТО ліпше нам стати для знімування, адже на різних ділянках стін були зображені різні графіті. З того переставляння так нічого і не виходить. Хтось каже, що для Юрія підготував дві курки, зготовлені за спеціальним рецептом, і подає нам їх на таці: одна біля одної. Ми сідаємо за стіл і пробуємо їх. На вигляд ті кури були доволі білі, аж прозорі: чи то так зварені чи печені, не відомо. Скоштувавши, відчув дивний смак, а Юрко дослідивши ще й кості, виніс тим курам вердикт: пісна собачатина. На що почув схвальний відгук зі сторони тих, хто готував і подавав цю страву.
За всіх обставин я так і не зрозумів: чи вийшла в мене з Юрком спільна світлина.
Гуртожиток. Але таке відчуття, що це підводний човен з видом на вулицю. Стіни, елементи конструкції, зокрема переходи та сходи виконані переважно з металу.
Хтось новенький прийшов поселитися.
Одна жінка, що мешкає знизу, має проблеми з ванною, зокрема з водою. Їй запропонували користуватися тією, що й всі, але вона відмовилась. Відповіла, що якось так і далі сама користуватиметься нею, бо вже так звикла. Я розумію, що в ненакращому стані й наша ванна, де ті ж проблеми з водою, але, в порівнянні з її, в рази краще. Як вона там миється?..
Приїхала, без зголошення про вільні місця, ще одна родина: чоловік, жінка, дитина. Видно, що чоловік тут заїздом, без конкретного місця роботи. У мене виникло питання:
- Ким працюєш?
- Жонглером, - відповів він.
За вікном іде сильний дощ, я простягаю руку, щоб закрити раму, рука та одяг від того намокають. Цікаво, що рама вікна відкривалась назовні, як того не буває в реальному житті.
Подумав, що треба запитати в господарів: можливо, ще існують вільні койки.
Велику дорожню торбу ліфтом піднімаю на самий поверх. Разом з торбою ще якісь речі, але в меншому об'ємі. Зійшовши з ліфта, розумію, що я поверхом нижче. Викликаючи ліфт наново, він вже не зупинявся. Але до мене прийшла дивна ідея: під ліфтом існував спеціальний "рятівний кош" (принаймні, я так подумав), у вигляді аналогічного ліфта, але простішого і виконаного з дерева, який зупинявся кожного разу поверхом нижче, як в моєму випадку. Я поклав в нього свої торби, поки ліфт був поверхом вище, з думкою, що ліфт має такий же рятівний "запас" руху далі вгору. Пішов до верхнього поверху пішки довгими спіральними колами. Навіть трохи знудився. Коли дійшов до ліфта, зрозумів, що він вже поїхав донизу, а мені вже треба зустрічати дружину. Розповідаю їй про те, як залишились речі в ліфті. Сідаємо на автобус. Я знаю, що за пару зупинок нам сходити, але ловлю поглядом, що ми все проїхали, а так і не зійшли.
- Ми проїхали! А як же речі?
- Заберемо завтра, як приїдемо! - каже дружина.
- Це ж ліфт, а речі може розчавити!.. - відвідала мене химерна думка.
- Нічого не станеться, завтра заберемо!
- А куди їдемо?
- До бабці! - відповіла сентиментальним голосом дружина.
Немає коментарів:
Дописати коментар