Три дівчини і давній друг по творчому цеху Р.З. Сидимо в машині і обговорюємо, куди їхати на природу, де по дорозі затаритися. Я висловлюю свої пропозиції, дівчата заперечують і вносять свої. Домовляємось зустрітися, як поберемо все необхідне з дому.
Вдома, на батьківському подвір'ї, стоїть гараж, в стелю якого забетонований стовбур горіха. Я дивлюсь із середини на те поєднання: округлість стовбура в суцільному бетоні. Подумалось: а як ми робитимемо потім, коли стовбур дерева буде рости? Роздовбувати і забетоновувати наново?..
Поряд із гаражем стоїть собача буда. Над нею висить похилена галузка іншого горіха. Я уявляю, як уночі обійматиму її, щоб спати, стоячи ногами на тій буді, де живе собака. Але кажу собі: погане рішення.
Я недалеко цієї ж буди, але за огорожею і на провулку. Зустрічаю другого давнього знайомого І.С., кажу:
- Який збіг! А що сьогодні за свято? Бо бачу всі з ким я їхав - на ньому!
- А хіба ти не знаєш?
- ?
- Річниця, як померла моя мати. - Каже І.С.
Мали їхати на природу. І не ясно чи поїдемо, бо все якось перегралось на інший лад. Дивлюсь на небо, а воно хмуриться, кажу:
- Видно нічого не буде.
Потім дивлюсь - ясніє.
Всі в одному домі, а я на вулиці. І.С. вийшов до мене і ділиться, що Копитько програв конкурс на знання книг, хоча працює в бібліотеці.
Бабуся І.С. на порозі батьківського дому стоїть близько до внука, обводить двома руками голову І.С., розглядає, говорить про щетину, за якою треба доглядати. Я помічаю, що він, якийсь старий, інший на лице ніж я його знаю.
Я питаю:
- А ви пам'ятаєте, яким він вам подобався? - адже кожного разу міняв бороду.
- Пам'ятаю, десь у мене є фотограія! - каже вона.
- Приставити йому штучні вуса! - жартую я.
Мати і двоюрідна сестра дивляться на ту сцену й обіймають один одного.
- Що ти будеш робити без івецьків? - серйозно перепитує в І.С. його бабуся.
- Івецьки це...
Мати і двоюрідна сестра починають "угорати" зі сміху, я разом із ними.
Зловив себе на тому, що проснувся усміхненим. 0326'
Я в якійсь іспаномовній країні. Якийсь чоловік для мене проводить екскурсію по їхньому базару. Зустрічаю типові латино-американські обличчя. Підводить мене до кількох людей, які знають українську мову. Їм, як і мені, доволі приємна така зустріч. Є люди, що можуть говорити по російськи, зокрема одна жіночка, як я зрозумів, уродженка Молдови. По дорозі знаходжу сумку якоїсь дівчини, намагаюсь догнати її, йду по сліду. Гублю. Йду з дружиною додому, несу покупки. Якась дівчина, схожа на ту ж, що згубила сумку, посеред вулиці голосно говорить українською по телефону. Жінка відходить у сторону. Доганяю дівчину, питаю чи не її сумка. Дівчина на радощах: що є "людинка" з рідного краю! Поводиться так, наче я хотів би познайомитись з нею ближче. Але я кажу, що чекаю на дружину. Дівчина розчаровано: так? - і відходить у сльозах. 0510'
Немає коментарів:
Дописати коментар