Сон 060219 "Ой, не подумайте, що я відмовляю!"

Два хлопця заходять у магазин. Я стою біля них. Вони друзі. Навчаються і живуть разом. Молоді для розмов з дівчатами, соромляться і загалом важко встановлюють з ними контакти. Я знайомлю з продавчинею, яка має непогані пропозиції по товарах. Вони кажуть, що будуть до неї приходити не раз. Міркую, що їм реально легко буде її запам'ятати: все обличчя веснянкувате, так, наче це якась засмага. Кажу: "А доставка до них (до дому) у вас існує?" Вона також жартує: "Можна організувати в позаробочий час!" Щось у неї присутнє в діалозі з ними на тему, що вони з села, отже, про те, про що вона говорить, вони добре знають. Щось пов'язане ще з краєвидами за околицею міста.

Я йду з дружиною і донькою в сторону музею. Там є магазин канцелярської продукції та невелика книгарня. Для дитини треба докупити зошити, подивитися книги.
Чи в розмові, чи я так думаю про себе: згадується Р.З., що з другом гралися синхронно в "російську рулетку" чи у "вішальника" і так само синхронно покінчили з життям. Дурний вчинок - грати зі смертю!
Підходимо до музею. Питаю, наближаючись до парадних дверей: чи не хочете до нього зайти? І чую відповідь у формі питання від працівниці, що стояла при вході: "Що, і ви-и хочете в музей?.. Ой, не подумайте, що я відмовляю! У мене закінчились квитки, а я муші тут стояти..." Дружина каже мені: ми вже там були! І на тому його минаємо, про себе оцінивши "заохочувальний" музейний маркетинг. Прямо по курсу, за десяток кроків, заходимо в магазин. 0230'

Велосипед українського виробництва. Оригінальні написи на ньому приховані німецькомовними наклейками. 0500'