Троє творчих людей мешкають в одному мікрорайоні недалеко один від одного. Я проводжаю одного з них додому, просто завівши бесіду. Намагаюсь не забути номер дому "72", до якого заходив, адже легко вдруге отак провести і не звернути увагу на відмінність безлічі дверей приватного сектору, що виходять прямо на вулицю. Недалеко від себе побачив чоловіка зі згаданої "трійки", який завернув до свого будинку, зупинившись на повороті вулиці забрати щось із поштової скрині.
Зустрічаю по дорозі чоловіка, який лежить на холодній землі. Кажу йому: "Давай допоможу встати!" А він відмовляється і пояснює, що йому мають допомогти ті, кого він не знає, але не я, і завезти в лікарню. Він так хоче! Просить мене піти: дограти до кінця свою роль. (Цікаво, що він мені нікого не нагадує).
Працюю торговим агентом. З напарником (схожим із реального життя на знайомого супервайзера) маємо знайти за однією адресою декількох клієнтів. Він підучує мене деяким тонкощам у роботі. Так ми зайшли на офіс до потенційного клієнта і сходу продали товарів на 8 тисяч, а поспілкувавшись додатково, ще на дві. Я собі подумав, оце непоганий результат: за раз на 10 тисяч. З таким продажем нас точно відзначать (поставлять у приклад перед всім колективом). Думаю: знову доведеться дивитися на світ крізь призму грошей - бачити не людей, а їхні фінансові спромоги. Клієнт виписує нам відомість, на яку суму куплено ним товару, і дає нам її у руки. Там же у клієнта до мене підходить одна знайома жіночка (сестра колишнього друга з паралельного класу) і починає зі мною ділитися розповіддю про людину, яка потребує матеріальної допомоги, підкреслюючи тим самим, як вона перейнялась до тієї людини жалістю. Я вислуховую з розумінням, але обриваю її монолог на тому, що мені пора йти - я на роботі. 0400'
Немає коментарів:
Дописати коментар