Приїжджаю на об'єкт, на якому був минулого року. В розмові з кимось хвалюсь, як все гарно вийшло з часом. Вирішую різні робочі питання, аж так, що робота просто захоплює. Тепер знаю, що маю на сьогодні квиток, аби сісти на потяг, який проїздом зупиняється в населеному пункті, в якому в мене зараз робота. Виникають сумніви в самому факті існування такого потягу, який може тут проїжджати. Фірма купила квиток, але його наявність не підтвердила, все означене лише в форматі усного повідомлення. Тепер хтось каже, що я можу запізнитися. Питають, чи я встигну? - адже "поїзд їде з Житомира 10 хвилин". Міркую собі: як десять?.. Може: не з Житомира, а житомирський?.. Завершую роботу й подумки вимірюю час, який затрачу на доїзд. Ще немає попереднього переконання, що я, з погляду на короткий відрізок часу в майбутнє, вже сів і їду в поїзді. 0120'
Незнайоме місто. Сонячний літній день. Маю заправити катрідж до принтера. Їду міським транспортом до однієї зупинки, від неї до другої. Там віддаю його на сервіс. Чомусь проїжджаю дві зупинки назад. Це при тому, що міг би скоротити собі шлях додому. Знаю, що відзараз я вже вільний. Знаю наперед діалог із батьком, який захоче піти на річку покупатися. Вже подумки висловлюю йому згоду, хоча знаю й те, що мати піти не захоче.
P.S. Цікаво, що в уяві батько і матір були для мене взагалі незнайомими людьми. 0456'
Немає коментарів:
Дописати коментар