Повертаюсь із відрядження додому. Ось я вже і в Житомирі, але чомусь точкою приїзду маю дорогу зі сторони рідної школи. Ще з машини комусь показую, що "тут я вчився, а цим парком ходив до школи... Як же тут все помінялось! Ось цим містком я переходив канаву, якої нині немає. Все засипано землею! І куди ж збігати воді?" Показую, що мені додому їхати менше 5 хвилин. Але ми змушені сходити, адже кінець парка (початок зі стронони траси) залито водою. Тепер із кимось обходимо пішки через "ДОСи". По дорозі чомусь згадую, як напередодні, ще в Польщі, в честь від'їзду ми сиділи в ресторані, в якому забув на вішалці свій сірий (зі певним лиском тканини) піджак. Шкодуватиму! І до нього не повернутися! Чомусь по дорозі, перепитуючи, як нині пройти, аби минути воду, подякував одній жіночці польською. Чим більше здивував себе. Так, як моментами трапляю на суцільну темряву по дорозі, падаю і розбиваю в темряві праву долоню. На світлі бачу кілька різаних ран, так, наче там валялось якесь скло, або дійсно гостре каміння. Починаю деякі з них зліплювати так, щоб кров, якої чомусь було небагато, підсихаючи, тримала краї різаного. Поки дійшов до зупинки, найбільші рани вже виглядали "склеєними", хоча долоня продовжувала нити від болю. (Цікаво, що навіть, коли проснувся, аби записати сон, на долоні зберігалось відчуття дискомфорту). На зупинці зустрів уже знайомих мені людей з цього мікрорайону. Разом із ними вже була моя дружина. Дивлюсь, а недалеко від зупинки складена вежа (подібна до теле- радіокомунікаційних), що оформлена у вигляді дерева, кроною з кульбабку. Дивлюсь на проїжджу машину, а вона їде без увімкненого світла фар, дивлюсь у далину, в сторону моста, а там теж суцільна темрява, хоча видно червоне світіння габаритрих вогнів інших авто. Роздивляюсь навколо: звідки тут світло?.. а над нами одинокий ліхтар, який світить на весь цей овидний закуток зупинки. 0120'
Немає коментарів:
Дописати коментар