Я в групі знайомих мені людей. (Таке переконання). Перебуваємо в якійсь невеликій кімнаті. Я за комп'ютером роблю або намагаюсь почати відеомонтаж. До нас приходить якийсь американський музикант. Я його впізнаю в обличчя, а ім'я не знаю. Інші реагують на нього нейтрально. Він же до мене з ідеями, як будемо знімати концерт, робитимемо кліп. Все це він розповідає мені англійською, а я цілком нічого не розумію, лише окремі слова. Внутрішньо потребую чиєїсь підтримки. Реально неординарна особистість. Долаючи сумніви хто він такий, він подає мені свій альбом на CD, на якому прописним шрифтом якось прочиталось щось на зразок Кріс Даркс (Моріс?). Прошу від знайомих допомогти розібратися з англійською, а вони зайняті своїми розмовами. Йдеться про те, як будуть слова узгоджуватись із відеорядом. Десь розвіюю чиїсь сумніви, адже знаю, як це зробити бездоганно. Звертаюсь конкретно до людини, яка знає англійську, аби вона мені переклала сказане. Раптом музикант збирається і йде, прихопивши з собою гітару. Озираюсь і помічаю, що він забув багато інших своїх речей. Наздоганяю. Тепер він з колегою сидить в своєму авто і планують рушати. (До останнього колега проявляв нейтральність, а зараз, на диво, активність). Я ж прошу, аби він краще довідався про наміри та ідеї музиканта, аби я міг втілити їх у відео. Авто рушає, виникає переконання, що це лише такий жест. Завтра музикант повернеться до нас і ми продовжимо. Тепер я чомусь заходжу до бібліотеки (незнайома архітектура). Якимось дивним входом, згори вниз, сходинками до верхнього поверху. По дорозі щось зачіплюю і воно летить під ноги співробітникам, які раптом проходять міжкімнатними дверима. "Що це таке?" - питає одна. Краєм ока помітив, що це згорнутий клубок скотчу та паперу, от і відповідаю сходу: "Сміття! Якраз збирався прибрати!"... (Просинаюсь і вкотре констатую: наскільки далекий світ снів від реальности).
Заїжджаю машиною в с. Левків. По дорозі начебто вишукуючи якесь підприємство. Не розібравшись у вулицях, зупинився в центрі міста, на площі з роздоріжжям. Заходжу в сільраду, а там сидить групка працівників. Знайомлюсь, щось слухаю і долучаюсь до розмови, почавши презентацію себе: "Є видавцем. Як автор-упорядник готую книги, наприклад, про історію сіл, селищ. (Відчуваю з боку слухачів певну недовіру). Продовжую в іншому ключі: "Ваше село славиться багатьма іменами, такими, як Михайло (і всі в один голос) Клименко. По правді, зі слів мого діда, я є далеким його родичем. (Тепер бачу певну прихильність). Можу підготувати книгу про відомих людей, уроджених у Левкові... (Асоціація (роздуми, не вголос) перенеслась до школи, згадалась Немильня, що таку ідею висловлював один історик із Житомира, з наміром написати й про те село. Про те, що портрети таких людей висітимуть рядочком на стіні, а дітям показуватимуть, як приклад для наслідування. Далі роздуми проводять паралель, що діти вважатимуть, щоб стати людиною з великою букви, то треба обов'язково звідси кудись поїхати, а так і вимирають потроху села...). (Просинаюсь).
Немає коментарів:
Дописати коментар