Я з колегою їдемо машиною до кордону з Польщею. Я за кермом. Весь час дорога йде рівно й без пригод. Тепер-но під'їхали до ділянки, яка нагадала попередню поїздку (сама місцина освіжає в пам'яті забутий сон, аналогічний поїздкою, але минулого разу їхав з родиною). Місце, біля якого зупинився нагадує пішохідний асфальтований місток, але по якому з труднощами проїжджають малі авто. Його ширина рівно лягає по ширині машини, отже ліві та праві колеса мають іти рівнютко по його краях, ще й з небезпекою відсутности бордюр. Пригадую подальший шлях. Знаю, що це найкоротший з усіх, але ж знову-таки, минулого разу ми ним їхали більше години. За цим містком іде ґрунтова дорога полем, лісом, бозна-чим, що не придатне до їзди легковою машиною. В розмові з колегою пригадується його знайомий, якого він більше знає за мене, можна й сказати, що більше ніж просто колеги. Він мешкає десь у цьому районі і міг би підказати кращий шлях. (В реальности знаю, що вони просто добре знайомі). Пробую оцінити інші варіанти по GPS. В таких різних роздумах просинаюсь (отже, сон уві сні, місце перебування незнайоме), відзначаю, що ранок наближається, але ще темно. Стоїть колега перед вікном вдягнений до подальшої поїздки із капелюхом під козирок. Його образ мене будить остаточно й з ходу питаю: що, вже їдемо? - так, наче він розвідав наш подальший маршрут. 0330'
Немає коментарів:
Дописати коментар