Сон 031123 "Дивись уважніше"

Фрагмент: донька стоїть біля будиночка над якоюсь водоймою (не ясно: річка, озеро) і питає в мене: чи цей будинок в скорому часі стане її власністю? - і мрійливо починає планувати, як буде тут жити. Більшою мірою залишаючи ці мрії своїм небагатослівним емоціям.

Разом із дітьми їду дорогою понад лісом, у якому розташований коксохімічний завод (koksownia). Як і в реальності: видовжена технологічна споруда та димить на повну. Дивлюсь уважніше, а біля цього заводу горять дерева, які ростуть вряд, як частина колишнього лісу, і передбачувано за вітром: ця загроза пожежі може піти далі. Цю картину зустрічаю з дороги, якою їду машиною. Зупиняюсь. Терміново дістаю телефон і дзвоню на загальний польський номер 112, щоб викликати пожежних, разом із тим уточнюючи, чи хтось це вже зробив? Заявка прийнята. Кажу дітям, що подивимось, за скільки часу приїдуть гасити вогонь? Десь за десять-дванадцять хвилин, вже з'явилась перша машина. Почали тушити з другої сторони заводу, там де нам не було видно, отже, десь звідти вогонь міг би і початися... Дивлюсь у ряд дерев, які горіли першими, а вогонь вже пішов по кронах далеко-далеко. (Певна асоціація з жовтою осінню). Тепер уже видно, що, починаючи з офісних приміщень, полум'я потушене. Заходжу з дітьми до головного управління заводу і розумію, що вогонь більшою мірою зачепив архів, а дивлячись на його полиці, схожий він був на той, що зберігав якісь манускрипти, наскільки в грубих старовинних палітурках лежали (не стояли) на полицях книги. Чомусь місце архіву нагадало мені колегу І.К., який (таке переконання уві сні) приходив сюди в бібліотеку (моментом архів сприймається, як її частина) до своєї знайомої, до якої мав романтичні почуття. Його знайома нагадала мені якусь вчительку моїх дітей ще з України, можливо навіть класного керівника сина в початковій школі. Інтересу до тієї теми не проявив і разом з дітьми пішли до виходу від тих офісів заводу. По дорозі була заборона входити в певні приміщення, адже почали прибирати наслідки пожежогасіння. Нас там нічого не тримало і не цікавило, тим більш дітей. То й пішли без інтересу до подальших тут подій.

Тепер з групою людей іду містом і заходимо в кав'ярню, в якій я беру символічно трохи морозива. Цікаво, що продавщиця наче іронічно набирає мені це "трохи" у невелику тарілочку, ще й пропонує присипати цукром. Я ж такий: мені ж і так пофіґ, я його й не хотів їсти - це так "за компанію", адже з іншими посидіти треба! У відповідь жартую, що можна й з цукром.

P.S. Цікаво відзначити, що реальність із тематикою коксовні, потрапила в сон приблизно за місяць праці на такому підприємстві.