Сон 180420 "Стрибнути з парашутом і я полечу!"

"Дорога додому завжди швидша!" - міркую я по дорозі з Польщі в Україну. Звертаю увагу на дорожні знаки, як їхня певна відмінність за кольорами розрізняє наші країни. Зі мною в салоні пару пасажирів. На якомусь етапі спиняюсь на лоні природи, аби трохи відпочити. Місце має: розгалуження дороги, доволі вільного простору для пристанку, якесь озеро, лісок. Звертаю увагу, що в декількох місцях залишені ящики з недопроданими фруктами, якісь інші харчі, про що можу судити за більшою частиною порожніми лотками. Наприклад, лежать у ячейках порожнього картонного лотка три яблука, по-заводському запаковані в целофан. В якомусь іншому ящику знаходжу пакет молока. Згадую за якусь людину, якому добре було б його запарити. Пробую знайти дату виготовлення і не можу. Тепер я опиняюсь у якомусь гуртожитку, в якому надрізаю той пакет і виливаю вміст у каструлю, грію. Мала за зростом дівчина, років 20-ти, яку я вже знаю (приходить до мене вже кілька разів уві сні, але щоразу з пробудженням сюжети з нею забувалися, принаймні, таке переконання) мало не на пряму звертається до мене з такими словами, аби я визнав, що її кохаю. У неї ж почуття до мене - однозначні. Я ж кажу, щось на зразок:
- Це не так! А таку єресь, як любов до мене, нехай викине з голови!
Вона розходиться плачем і характерною для неї мініістерикою.
- Такого мені ще ніхто не казав! - відповідає по емоційній паузі.
Я ж сміюсь, а вона якось пробує обійняти. У тому пориві з мого носа виривається суха кузулька із незначним вкрапленням живої крові і трапляє на її тіло. У неї певного роду міняється реакція і вона аж радіє тому.
- Що за збочення? - міркую я.
0044'

Я з сином і дружиною, та ще деякими людьми йдемо плутаною дорогою між будинками, лісочком, виходимо на якусь ґрунтову дорогу. Тієї миті я вирішую здійнятися в небо, аби показати синові, як високо можу злетіти. Злітаю і бачу, як віддаляюсь від землі. Зачіпаю по ходу деякі електричні дроти, раз, другий, але без травм. На суттєвій висоті відчуваю, як мене заносить вітер. Починаю спускатися, й у підсумку розумію, що мене занесло у невідому частину міста. Пробую розібратися: що за вулиці?
Раптовий дзвінок від матері: "як рука руку миє". Починає розповідати за свою роботу. Називає фірми (звучать назви), одну їй порадили - виявилась недешева, а в іншій працює її сестра. Завдяки якій переоформила клієнтів у її компанії. А як брати всі договори, то сума вийшла на пів мільйона!
- Знаєш, як мені дзвонили з аеропорту, аби довідатися про організацію польоту, із якою інтонацією до мене говорили? "Вітаю найкращих клієнтів нашої компанії!" А в кінці поцікавились метою польоту. А я кажу: "Поїздка на семінар із франкознавчих студій", - розповідає вона.
Аж здивувалась, адже науковці вперше за її життя наймають більшість місць у літаку.
Я з парашутом, розмірами з рюкзак. Знаходжу фури, аби з їхньої висоти зістрибнути і полетіти далі. Питаю в одного водія, другого. Вони не проти, але в одного з них є характерний люк назовні, зроблений у даху. Вилажу, хоча трохи дико, по поручнях та інших конструкціях салону. Кажу: "мені тільки стрибнути з парашутом і я полечу!" Тієї миті я розумію, що опинився в автобусі, який їде в Київ, куди мені потрібно летіти. Вагаюсь: як зробити краще. 0243'