Йду до Будинку художників. Щоб туди потрапити, треба до неї піднятися по залізній драбині. Коли я прийшов, виявив, що її демонтували і входу немає. Залишились двері на якомусь 3-4 поверсі виходом у відкритий простір. У мене намір занести до них якісь книги. Я знаю, що цей будинок аварійний і якщо зайти з другого боку і піднятися по хитких сходах, та пройтись тими коридорами, де провалюється дерев'яна підлога, то я можу заблукати в тому лабіринті. За відчуттями цей дім мені знайомий з інших снів: великий і дуже сторий, у нього багато коридорів, а підлога вся з дерев'яних дошок, які скиплять, і по них лячно ходити, бо розумієш, що дім є аварійним. В якомусь з минулих снів я шукав вихід на вулицю. Тоді паралельно зі мною шукала тогт виходу якась дівчина. Я знайшов його далі за протяжністю будинку, аніж вона. Тому в цьому сні я й не намагався пробувати зайти в нього. Відсутність знайомого мені входу була остаточним аргументом.
Я їду в міському транспорті, зустрічаю знайомі обличчя ще зі студентських часів. Дівчина з якогось незнайомого паралельного потоку зі мною розговорилась. Я мусив виходити на зупинці, хоча вона не відпускала своєю розмовою.
Їду в міському транспорті, зустрічаю гумориста ще з часів "Перевесла". Уві сні я знаю саме так, хоча в реальному житті не такої людини, може, й не існує. Він питає щось у мене, я у нього. Знаю, що проводить незалежні гумористичні зустрічі. Я питаю, а поети до вас ходять? А він: та ні! Тієї миті була зупинка і я мав сходити з тролейбуса.
Я запитав у того гумориста, як його звати, на що він відповів: Василь Черній.
Немає коментарів:
Дописати коментар