Я з одним хлопцем знаходжусь у Китаї. (Віддалена думка: заїхали туди зі сторони Росії, через Сибір). Ми по якійсь програмі відвідуємо навчальний заклад, в якому нам мають вручити грамоти. З клопотанням за того хлопця я підходжу до свого наукового керівника. Він дієстає ще незаповнені грамоти, питає в нього: за які заслуги? Він каже. Я ж собі міркую, що в мене має бути написано "літературознавство". По всіх подіях (не фіксовані в пам'яті) ми повертаємось в Україну. Дорога. Дивний автобус-машина з відкритим верхом, так наче військовий УАЗ. Сідаю за кермо, так, що це зовсім не воно, а бутафорія. Водій сидить позаду, десь в другому чи третьому ряду. Раптом бачу, що йдуть китайські студенти, аби сісти до цього ж "буса". Їх так чисельно, що навіть стає лячно уявити: як вони всі можуть тут поміститися? Пересідаю на друге сидіння спереду, справа. Там теж є кермо, таке ж неактуальне, але віздначив для себе, що панель піднята вище за попереднє сидіння. Китайський провідник починає говорити російською, але в нього є дефект у мові, своєрідне "тс-тс-тс". Певна аналогія з незвичною хворобою головної героїні з індійського фільму: "Я - вчителька".
Після того, як запитав у нього: чи далеко їздять на цьому транспорті діти? - починає розповідати напарнику, як нам їхати далі. Ми залишаємось самі посеред великої вулиці або ж великої спустошеної площі, яка асоціюється більше зі степом чи пустелею.
Недалеко від цього місця автовокзал. На вулиці - зачинений, є каса, яка працює під землею, а є термінал, де можна купити квитки самостійно: тут же! Напарник побіг вниз - до каси, а я поки залишився зверху, але подумую спуститися до нього і сказати, що простіше нам буде взяти квитки в терміналі. 0455'
Немає коментарів:
Дописати коментар