Будівельний майданчик, на якому будуються два житлових багатоквартирних будинки, десь на три поверхи. Я працюю в одному з них. Кожні з цих будинків належать різним інвесторам. На своєму рівні спостерігаю, як вони між собою змагаються: хто перший побудує і завершить будівництво. Сьогодні виходжу на двір - у сторону другого будинку - і бачу, як робітники, більше схожі на дівочу спортивну команду, одягнені в один типовий одяг у біло-червоні кольори, весело ставлять дах: піднімають його над собою і вирівнюють по кутах (по пробудженню, спробував це якось собі уяснити: за законами фізики так зробити не реально). Кілька робітників доходили аж до краю споруди, у той час коли дах "вело", а вони мали його втримати. Зі сторони це виглядало страшнувато - за тих, хто був там - але їм, схоже, відчуття страху не було знайоме. Таке враження: те, що вони були командою, створювало їм фізичну цілісність, наче мурахам у мурашнику. На долі з тієї споруди виходить трійка осіб, за виглядом і жестами, видно, що інженери-будівельники. Дивляться в розгорнуті схеми, показують на споруду пальцями. Я розумію, що їм найбільше болить догнати за темпами нашу будову: у нас уже стоїть дах, а вони тільки-но ставлять; у нас вже працюють електрики, а вони ще не починали цю роботу. 0628'
Щось монтую з колегою на висоті. Тепер ідемо по бруківці, яку викладають на пісок. Біля якогось будинку рівняю пісчаний ґрунт під викладання бруківки. Звернув увагу, що в іншому місці її, у вигляді квадратних камінчиків, кладуть шар за шаром, просіюючи піском. Таким чином така дорога лягає метром у глибину. Як висновок, якби хотіти таку дорогу розбити, з часом це було б неможливо, лише спецзасобами, або знову: камінчик за камінчиком.
Немає коментарів:
Дописати коментар